50

П’ятниця в офісі Шевчуків промайнула вихором — стоси ескізів нової колекції захаращували стіл, олівці скрипіли по паперу, а Зоряна сперечалася з дизайнерами до хрипоти, її голос різав повітря, коли затверджувала кожен вигин і відтінок. Повітря пахло кавою й напругою, але вона тримала все під контролем, її очі блищали холодною рішучістю. Субота стала ковтком свіжого повітря — вона провела її з Вадимом на тенісному корті, її кросівки гупали по глині, а він терпляче вчив її відбивати м’ячі. Сонце пекло, вітер куйовдив її волосся, і між ними панувала легкість — він не торкався теми ресторану, а вона не згадувала Максима. Їхній світ складався з її промахів, його сміху й теплих рук, коли він ненароком торкався її, поправляючи ракетку.

Неділя увірвалася холодом — ранок був сірим, небо затягло хмарами, і вітер гудів за вікном, хоч літо ще трималося за календар. Зоряну розбудив дзвінок — телефон завибрував на тумбочці, і вона, ще сонна, потягнулася до нього, її пальці ковзнули по екрану. Голос Стаса — низький, із ноткою нетерпіння — прорізав тишу.

— Зоряно, усе готово, — сказав він, його тон був діловим. — Чекаємо тільки ескізи. Коли передаси?

Вона сіла в ліжку, її темне волосся розсипалося по плечах, коли протерла очі.

— Я рада, Стасе, — відповіла вона, її голос став теплішим, коли усмішка торкнулася губ. — На цьому тижні назначу зустріч, усе привезу.

— Чудово, — відповів він. — Чекаємо.

Вона кинула телефон на подушку, її серце стиснулося — не від передчуття, а від досади: сьогодні Ткаченки прийдуть на обід, і Максим, хоч як вона цього не хотіла, буде серед них. Вона не могла нічого вдіяти — батько наполіг, а відмовитись означало б пояснювати те, що вона воліла тримати в собі. Вона встала, її босі ноги торкнулися холодної підлоги, коли підійшла до шафи. Погода за вікном була сирою й холодною, тож вона обрала трикотажний костюм: штани з високою талією й вільний светр молочного кольору, м’який і теплий, що струменів по її стегнах. На ноги — білі кросівки, прості, але стильні. Її вигляд був зручним, але вишуканим — не для когось, а для себе.

Унизу гуділа кухня — її батько, у фартусі, чаклував над яловичиною, що шипіла в духовці, просочена розмарином і часником, із густим соусом із червоного вина й ноткою бальзаміку, що кипів на плиті. Аромат трав і смаженого м’яса заповнював будинок, змішуючись із запахом свіжоспеченого хліба з хрусткою скоринкою, що лежав на столі. Марина, домробітниця, у темно-синій сукні, нарізала овочі — її ніж ритмічно стукав по дошці, а огірки й томати падали в миску, блищачи оливковою олією.

— Ткаченки скоро будуть, — сказав батько, його голос був низьким, коли перевірив м’ясо, відчинивши духовку. — Допоможеш, Зорянко?

— Звісно, — відповіла вона, її тон був м’яким, але в грудях стиснулося від небажання бачити Максима.

Вона розставляла тарілки, її рухи були механічними, коли думала, як уникнути його погляду, його присутності. Вона не хотіла цього обіду, не хотіла його тут, але вибору не було — доведеться тримати обличчя. Дверний дзвінок різонув тишу, і її серце стиснулося — Ткаченки приїхали. Батько Максима, високий і сивий, увійшов першим, його голос гудів, коли привітався з її татом. Мати Ткаченків — елегантна, у шовковій блузі кольору слонової кістки — обійняла Марину, їхні голоси злилися в балачках про соуси й рецепти. Зоряна кивнула їм, її усмішка була стриманою, коли вона відступила до столу.

А потім з’явився він — Максим. Його темний светр облягав плечі, волосся було розтріпане від вітру, а очі — холодні, як той день за вікном — зупинилися на ній. Її груди стиснулися, але вона змусила себе стояти прямо, її усмішка стала формальною, коли глянула на нього.

— Максиме, — сказала вона, її голос був стриманим, із легким лезом. — Бачу, ти все-таки прийшов. Як Олеся? Уже вибрали дату весілля?

Він стиснув щелепу, його погляд спалахнув, коли ступив ближче, його плечі напружилися.

— Не твоє діло, — відрізав він, його тон був різким, але його очі ковзнули по її светру, по її фігурі, затримавшись на мить довше, ніж потрібно.

Вона хмикнула, її усмішка стала саркастичною, коли знизала плечима.

— Дійсно, не моє, — сказала вона, її голос був легким, із ноткою глузування, коли відвела погляд.

Він звузив очі, його пальці стиснулися в кулаки, коли нахилився ближче, його голос став тихішим, але різким.

— А що в тебе з тим типом? — сказав він, його тон був низьким, із ноткою напруги.

Вона підняла брови, її погляд став здивованим, коли повернулася до нього.

— З яким типом? — перепитала вона, її голос став гострішим, коли нахилила голову.

Він стиснув губи, його очі палахнули, коли глянув на неї зверху вниз.

— Не придурюйся, — сказав він, його тон став різким. — Той, що в ресторані з тобою був. Очей не зводив з тебе весь вечір.

Вона пирхнула, її очі блиснули обуренням, коли відступила на крок.

— Ти серйозно? — сказала вона, її голос став гучнішим, із ноткою роздратування. — Вадим? І що з того? Не тобі судити, з ким я вечеряю, Максиме.

Його щелепа затремтіла, його погляд став гострішим, коли він відвернувся, його пальці стиснулися так, що побіліли кісточки. Він не відповів, але його дихання стало важчим, коли він різко пішов до столу, його рухи були занадто різкими, ніби він стримувался від вибуху. Зоряна стиснула губи, її брови зсунулися від здивування — вона не розуміла, чому він так реагує, але її кров закипіла від його тону. Вона пішла за ним, її кросівки тихо ступали по підлозі, її груди стискалися від досади, що він усе-таки тут.

— Усе готово, — гукнула Марина, її голос був теплим, коли поставила миску з салатом — огірки, томати й фета блищали оливковою олією. — Сідайте, м’ясо зараз буде.

Батьки гуділи в їдальні, їхні голоси змішувалися з дзвоном келихів, коли наливали вино, але Зоряна відчувала його погляд — Максим сів навпроти, його очі ковзали по ній, коли вона брала шматок хліба. Її батько виніс яловичину — соковиту, із золотистою скоринкою, просочену розмарином і часником, залиту густим соусом із червоного вина й бальзаміку, що шипіла на тарілці.