41

Максим різко розплющив очі, коли сонячний промінь пробився крізь штори гостьової кімнати Шевчуків і вдарив йому в обличчя. Його голова гуділа, ніби хтось бив по ній молотком, а в роті було сухо, як у пустелі. Він спробував поворухнутися, але права рука відгукнулася гострим болем, і коли він глянув на неї, побачив поріз — червоний, із засохлою кров’ю, що тягнулася до зап’ястя. Рушник, яким Зоряна притиснула рану вчора, валявся на підлозі, зім’ятий і забруднений червоними плямами. Його русяве волосся прилипло до чола, сорочка смерділа віскі й потом, а шлунок стиснувся від нудоти. Уривки ночі спалахнули в голові — її крик "Зупинися!", її губи, що обпекли його, її голос, що різав його звинуваченнями. Він застогнав, його пальці стиснули скроні, коли він спробував зібрати думки.

Він повільно встав, його ноги тремтіли, коли він дійшов до дверей, тримаючись за стіну. Голова крутилася, кожен крок віддавався пульсом у скронях, але він спустився до кухні, його рука ковзала по перилах. Марина стояла біля плити, розмішуючи щось у каструлі, коли він увійшов, і повернулася до нього з легкою усмішкою.

— Максиме, ти довго спав, — сказала вона, її голос був м’яким, із ноткою докору. — Уже нікого вдома немає, усі на роботі. Зоря просила глянути на твою руку, хлопче.

Він кивнув, його горло стиснулося, коли він сів за острівець, його погляд ковзнув по стільниці — пляшки віскі вже не було, її, мабуть, прибрали зранку. Марина підійшла, її брови зсунулися, коли вона глянула на його голу долоню, де поріз виглядав ще гірше в денному світлі.

— Ну й наробив ти справ, — пробурмотіла вона, її тон був теплим, але з турботою. — Давай сюди руку.

Вона поставила перед ним склянку води й таблетку від похмілля, швидко діставши аптечку з шухляди. Максим ковтнув таблетку, запивши водою, його горло обпекло, але нудота трохи відступила. Марина промила поріз перекисом — він стиснув зуби, коли рідина зашипіла, але не ворухнувся. Вона витерла кров ватним диском і наклала чистий бинт, зав’язавши його акуратним вузлом.

— Отак краще, — сказала вона, її голос став м’якшим. — Але відпочинь ще трохи.

Він кивнув, його голова прояснилася, і він встав, його ноги стали твердішими. Дістав телефон, викликав таксі, його пальці тремтіли, коли він набирав номер. Марина махнула на прощання, і він вийшов на вулицю, його сорочка прилипла до спини від поту, коли він сів у машину. Таксі рушило, і його думки закрутилися — Олеся.

Вчора вони посварилися. Вона напала на нього, її голос був різким: "Ти дивний останнім часом, відсторонений, але на людях обіймаєш мене, ніби все добре!" Він відмахнувся, його "Ні, все нормально" звучало непереконливо, але вона не відступила. Він не знав, чому поїхав до будинку Шевчуків — Зоряни там не було, і це розізлило його, хоч він не міг пояснити чому. Артем Олександрович дістав віскі, і все пішло в туман — сміх, його власний крик, її поява. Він відчув чужий парфум — чоловічий, різкий, що вдарив у ніс, коли вона наблизилася. Це розпалило його ще більше, і він поцілував її — грубо, відчайдушно, ніби хотів заглушити той запах. А потім — сварка, її голос, його рука, що розбила склянку. О Господи, що він накоїв?

Таксі зупинилося біля його будинку, і він вийшов, його кроки були важкими, коли він підійшов до ліфта. Двері зачинилися, і він піднявся, спираючись на стіну, його подих став нерівним. У квартирі він кинув ключі на стіл, його погляд ковзнув до дзеркала — бліде обличчя, червоні очі, русяве волосся, що стирчало в усі боки. Він увімкнув холодну воду, його руки тремтіли, коли він умився, краплі стікали по шиї, холод трохи проясняв голову. Він переодягнувся — свіжа сорочка, темні штани, піджак, його рухи були швидкими, але думки гуділи. Він набрав Олесю, але вона не взяла трубку — образилася, і він відчув укол провини. Його пальці стиснули телефон, його серце калатало — від її мовчання, від спогадів про Зоряну, її бордові губи, її тепло в тому поцілунку.

Він стояв біля вікна, його погляд ковзнув по місту, його рука стиснула бинт на долоні. Він завжди був із Зоряною — усе його життя крутилося навколо неї, але він не міг їй вірити. Навіть коли був не правий, навіть коли зламав її своєю зрадою, йому було легше винити її — її холодність, її любов, що він не заслужив. Її поцілунок учора розбурхав усе, що він ховав, і це лякало його більше, ніж він був готовий визнати.