40

Ранок тихо прокрався в будинок Шевчуків, прослизнувши крізь щільні штори гостьової кімнати слабким сірим світлом. Зоряна стояла біля дверей, її пальці легенько стиснули ручку, коли вона прочинила їх, її погляд ковзнув до ліжка. Максим лежав там, його русяве волосся розтріпане на подушці, одна рука звисала з краю, а закривавлений рушник, яким вона перев’язала його порізану долоню вчора, валявся на підлозі, зім’ятий і забруднений червоними плямами. Він спав — його дихання було важким, нерівним, його груди здіймалися під тонкою ковдрою, яку вона накинула на нього вночі, коли ледве дотягла його сюди з кухні. Її серце стиснулося від ніжності, що вона не могла придушити, її любов до нього, попри все, що він накоїв, горіла в ній, як тихий вогонь.

Вона тихо відступила, її туфлі цокнули по підлозі, коли вона вийшла з кімнати, обережно зачинивши двері. Максим спав, і вона не хотіла його будити — не зараз. Її погляд ковзнув по собі в дзеркалі коридору: темно-сині прямі джинси обтягували її стегна, білий топ прилягав до тіла, підкреслюючи кожен вигин, а фірмові бордові губи додавали їй того хижого шарму, що завжди був її зброєю. Каблуки, як завжди, завершували образ — високі, впевнені, її кроки звучали тихо, але твердо, коли вона попрямувала до кухні.

На кухні вже був батько — Артем Олександрович сидів за острівцем, його сиве волосся стирчало в усі боки, а перед ним стояла склянка води, яку він тримав тремтячими руками. Його очі були червоні від похмілля, його обличчя бліде, але він усміхнувся, коли побачив її.

— Зіронько, доброго ранку, — прохрипів він, його голос був слабким, але теплим. — Як там Максим?

Вона підійшла ближче, її усмішка стала м’якою, коли вона сіла навпроти.

— Спить ще, — сказала вона, її тон був спокійним, із ноткою ніжності. — Нехай відпочиває, йому вчора дісталося.

Артем кивнув, його усмішка стала ширшою, і він потягнувся до неї, його руки обхопили її в незграбних, але теплих обіймах.

— Зіронько, дякую, що допомогла з Мариною мене до ліжка дотягти, — пробурмотів він, його голос був щирим. — Я б сам точно не дійшов.

Вона засміялася, її сміх був дзвінким, милим, і вона обійняла його у відповідь, її пальці легенько стиснули його плече.

— Добре, що Марина якраз прийшла, — сказала вона, її тон став теплішим. — Одна б я тебе точно не допхала.

Двері скрипнули, і на кухню увійшла Марина, її волосся було зібране в недбалий пучок, а очі блищали від утоми, але вона усміхнулася, коли побачила Зоряну.

— Доброго ранку, Зорю, — сказала вона, її голос був м’яким. — Як справи?

— Доброго, Марино, — відповіла Зоряна, її усмішка стала ширшою. — Та нормально, тільки вчора трохи важкий вечір був.

Марина засміялася, її сміх був тихим, але щирим, коли вона сіла поруч із Артемом.

— Ох, пам’ятаю, як ми тягли цього пана, — сказала вона, кивнувши на Артема, який пирхнув. — Ти ледве не впав на сходах, а я думала, що Зоря мене приб’є за те, що я сміялася.

Зоряна розсміялася, її сміх змішався з Марининим, і на мить кухня наповнилася теплом, якого так бракувало вчора.

— Та я сама ледь не впала, — сказала вона, її тон був глузливим, але м’яким. — Але ми впоралися.

Вона глянула на годинник, її усмішка стала спокійнішою, коли вона встала.

— Мені вже пора, — сказала вона, її голос став діловим. — Марино, коли Максим прокинеться, потурбуйся про його руку, добре? Там поріз, я перев’язала, але треба глянути.

Марина кивнула, її погляд став серйознішим.

— Звісно, Зорю, не хвилюйся, — сказала вона, її голос був упевненим.

Зоряна махнула рукою на прощання, її кроки стали швидшими, коли вона вийшла з кухні, схопила ключі від свого Porsche і попрямувала до гаража. Її машина чекала — гладка, чорна, як її настрій у найтемніші дні, але сьогодні вона відчувала щось інше. Її пальці стиснули кермо, коли вона виїхала на дорогу, її каблуки впевнено тиснули на педалі, а рука потягнулася до телефону. Вона набрала Камілу, її голос став спокійним, коли подруга відповіла.

— Зоря, нарешті! — голос Каміли був гучним, із ноткою нетерпіння. — Де ти була вчора? Максим тебе шукав, ми з Наталі не знали, де ти.

Зоряна пирхнула, її усмішка стала хитрою, коли вона повернула на головну дорогу.

— Він мене знайшов, — сказала вона, її тон був спокійним, але з ноткою тепла. — Прийшов до нас додому, із татком віскі пили. А потім... ну, ми поцілувались і він розбив склянку, порізався, я його тягла в гостьову. Ночував там.

Каміла видихнула, її голос став різкішим.

— Серйозно? — сказала вона. — Цей ідіот не заслуговує тебе, Зоряно. Ви цілувались? Що він собі думає?

Зоряна стиснула губи, її погляд став гострішим, коли вона різко відповіла:

— Не кажи так про нього, — її голос був тихим, але з лезом. — Він не ідіот. І скоро він буде моїм.

Каміла замовкла, її подих став важким, і нарешті вона зітхнула.

— Ох, Зоря, — сказала вона, її голос став м’якшим. — Я буду рада, якщо ти станеш із ним щасливою. Але ти впевнена?

Зоряна засміялася — коротко, її сміх був теплим, але з ноткою болю.

— Я впевнена, що люблю його, — сказала вона, її голос став тихішим. — А решта... подивимося.

Вона вимкнула телефон, її пальці стиснули кермо, її погляд ковзнув по дорозі. Її серце калатало — від спогадів про його п’яний погляд, цілунок, його кров на її руках, від того, що він був у її домі, і все ще мав силу ще більше розбурхати її любов тим поцілунком.