39

Зоряна стояла перед Максимом, її серце калатало від його різкого відступу — його губи, що щойно притискалися до її в грубому, пристрасному поцілунку, залишили її шкіру палаючою. Він відірвався, його дихання стало важким, його очі палахкотіли — гнів, біль, п’яний туман змішалися в його погляді. Його рука, що стискала її зап’ястя, повільно розтиснулася, пальці тремтіли, коли він відступив, спираючись на кухонний острівець. Її груди здіймалися, але вона вдихнула, її погляд став холодним, сталевим, коли вона глянула на нього.

— Я тебе ненавиджу, — процідив він, його голос був хрипким, низьким, із ноткою відчаю, що різонула її. Але потім він засміявся — коротко, гірко, його сміх був як тріск розбитого скла. — І себе ненавиджу. Ти знаєш чому.

Вона мовчала, її очі блиснули, але вона не відвела погляду. Його слова вдарили по ній, розбудивши щось давно поховане, але вона стиснула губи, її спідниця злегка зашурхотіла, коли вона випрямилася. Артем Олександрович тихо захропів за її спиною, його голова лежала на стільниці, але вона не обернулася — її світ звузився до Максима, до його очей, що горіли в напівтемряві.

— Ті гонки, — почав він, його голос став тихішим, але важким, як удар. — Я досі чую той звук. Скло, що розлітається, метал, що гнеться. Ти кричала на мене, а я не слухав. Я був занадто злий, занадто впевнений, що ти мене зрадила, щоб зупинитися.

Він стиснув кулак, його пальці побіліли, і відступив ще на крок, його плечі затремтіли. Зоряна завмерла, її дихання стало нерівним, її очі розширилися — слова "ти мене зрадила" вдарили по ній, як холодна хвиля. Той літній вечір. Він публічно зрадив її — на вечірці, де цілував іншу перед усіма, знаючи, що їй донесуть. Її серце розбилося, депресія поглинула її, і в відчаї вона знайшла його перед гонками. Сіла в машину, кричала, чому він так із нею вчинив, а він звинувачував її в холодності, не пояснюючи — і втратив контроль, коли машина вилетіла з дороги. Її ноги не ходили місяцями, але він був поруч — через провину за аварію. Її горло стиснулося, але вона змусила себе вдихнути, її голос став спокійним, майже мертвим.

— Мені було дуже боляче бачити твою зраду, Максиме, — сказала вона, її тон був рівним, але кожне слово несло стару рану. — Ти покарав мене перед усіма, а я кричала тобі в тій машині, питала, чому ти так зробив. Ти не відповів. А потім я лежала в лікарні, а ти був поруч — але не тому, що кохав, а тому, що боявся.

Він здригнувся, його очі розширилися, і він ударив себе кулаком по голові — раз, другий, його рухи були різкими, хаотичними. Склянка на столі здригнулася, віскі розхлюпалося, краплі залишили сліди на стільниці.

— Зупинися! — гаркнула вона, її голос прорізав тишу, і вона кинулася до нього, її руки схопили його зап’ястя, міцно стискаючи. Її груди здіймалися від напруги, її очі блиснули — не страхом, а болем, що вирвався з глибини.

Він глянув на неї, його очі були мокрими, його дихання стало важким, його кулак тремтів у її руках.

— Я не міг сказати тобі, — пробурмотів він, його голос був хрипким, надломленим. — Я думав, що ти мене зрадила. Я не хотів бути тим, кого кинули. Краще я буду поганцем, який зрадив першим. Але потім та аварія... я бачу її щоночі, Зоряно.

Вона відпустила його руки, її пальці тремтіли, але вона відступила, її погляд став сталевим.

— Ти не спитав мене, — сказала вона, її голос був тихим, але з лезом. — Ти повірив у щось і знищив мене. А я кричала в тій машині, вимагаючи пояснень, але ти мовчав. І я мовчала заради тебе, щоб не знищили тебе і твої гонки, і тому, що кохала попри зраду.

Він засміявся — гірко, його сміх був як стогін, і похитнувся, його рука вхопилася за край острівця.

— Я був із тобою після аварії, — сказав він, його голос став низьким, із ноткою відчаю. — Кожен день. Не спав, не їв, сидів біля твого ліжка, бо знав, що це я винен. Але ти дивилася крізь мене, Зоряно. Ти мене не бачила.

Вона підняла брову, її усмішка стала токсичною, але очі блиснули — не злістю, а болем.

— А ти мене не бачиш, — кинула вона, її тон був глузливим. — Це через ту несправжню зраду?

Він замовк, його очі потемніли, його погляд став важким, але він не відповів одразу. Тиша зависла між ними, важка, як свинець, і нарешті він пробурмотів:

— Можливо.

Вона пирхнула, її сміх був коротким, різким, і відкинула голову, склавши руки на грудях.

— Можливо? — повторила вона, її голос був отруйним, із ноткою болю, що прорвався проти її волі. — Ти ігноруєш мене через "можливо", Максиме? Ти нічого до мене не відчуваєш?

Він глянув на неї, його очі палахкотіли, і раптом його рука стиснула склянку так сильно, що кришталь тріснув, розсипавшись уламками по столу. Кров потекла з його долоні, червона й густа, змішуючись із віскі. Зоряна злякано видихнула, її очі розширилися, і вона кинулася до нього, схопивши його руку.

— Ти що наробив?! — її голос тремтів від паніки, її пальці стиснули його долоню, намагаючись зупинити кров. Вона заметушилася, її серце калатало, її погляд заметався по кухні. — Чекай, не рухайся!

Вона швидко схопила чистий рушник із полиці, її руки тряслися, коли вона притиснула його до порізу, намагаючись зупинити кровотечу. Максим мовчав, його очі дивилися на неї, але він не пручався, його дихання стало повільнішим. Вона обережно стиснула його руку, її пальці стали липкими від крові, і витерла зайве, перевіряючи, чи не застрягли уламки скла. Її голос тремтів, коли вона пробурмотіла:

— Дурень, що ти робиш...

Вона підняла погляд, її очі блиснули — страх змішався з болем, її серце калатало від його близькості, від його крові на її руках, від того, що він стояв тут, п’яний і розбитий, і все ще мав силу розбурхати її старе кохання.