35

Ранок вівторка увірвався до Зоряни крізь щілину в шторах, сонячний промінь різонув по очах, наче хтось навмисне вирішив її роздратувати. Вона простогнала, натягнувши ковдру на голову, але сон уже втік, залишивши після себе важкий осад учорашньої люті. Максим. Олеся. Їхні силуети в її кабінеті, його крик — "Досить уже цих твоїх ігор!" — і її власна отруйна усмішка, що все ще пекла губи. Вона скинула ковдру й сіла, її темне волосся розсипалося по плечах, як клубок змій, готових жалити.

Вона підвелася, босі ноги торкнулися холодної підлоги. Дзеркало відбило її — бліда, з темними колами під очима, але очі палахкотіли, як два вуглинки. Сьогодні буде день, коли вона почне свою гру по-справжньому. Зустріч зі Стасом Коваленком увечері обіцяла стати першим цвяхом у труну Олесі, але до того треба було пережити офіс і, можливо, ще одну порцію Максимового гніву. Її губи скривила холодна, хижа усмішка. Нехай спробує.

На кухні її чекав батько. Артем Олександрович стояв біля плити, його сиве волосся виблискувало в м’якому світлі, а запах свіжої кави наповнював повітря. Він повернув голову, коли вона увійшла, і його очі засвітилися теплом.

— Доброго ранку, Зіронько, — сказав він, його голос був м’яким, як завжди, коли він звертався до неї. — Ти сьогодні якась змарніла. Спала хоч трохи?

Вона всміхнулася — ніжно, як завжди для нього, — і підійшла ближче, наливаючи собі кави. Її пальці тремтіли від утоми, але вона приховала це, обійнявши чашку долонями.

— Татку, я в порядку, — сказала вона, її голос був теплим, без тіні різкості. — Просто вчора був довгий день. Але я виспалася, не хвилюйся.

Він усміхнувся у відповідь, його очі блиснули лукавством.

— Ну-ну, Зіронько, я ж тебе знаю, — він підійшов, легенько скуйовдив їй волосся, як у дитинстві. — До речі, пам’ятаєш, що я вчора казав? Вадим сьогодні приїжджає до Києва. Сказав, що заскочить до тебе.

Зоряна кивнула, її усмішка стала ширшою. Вадим Соболь. Той одеський нахаба з його жаркими повідомленнями й самовпевненим тоном. Татко прямо сказав учора про його приїзд, і вона чекала, що він з’явиться, хоч і не знала коли саме.

— Так, татку, пам’ятаю, — сказала вона, її голос був милим, але з легким відтінком іронії. — І що ж він хоче? Знову хвалитися своїм бізнесом?

Артем розсміявся, його сміх був теплим, як кава в її руках.

— Може, й так, Зіронько, — він підморгнув. — Він питав про тебе, коли дзвонив. Сказав, що має дещо особливе. Не пропусти.

Вона тихо засміялася, її тон був ніжним.

— Ну, подивимося, що він там вигадав, — сказала вона. — Дякую, татку.

Він кивнув, повертаючись до плити, а вона зробила ковток кави, відчуваючи, як тепло розтікається по грудях.

В офісі Зоряна пробула недовго. Її підбори цокотіли по мармуровій підлозі, але вона не затрималася — її мета була одна: узгодити графік для нової колекції з Максимом, який учора залишився в повітрі через їхню сварку. Вона увійшла до його кабінету без стуку, її погляд був холодним, але губи скривила єхидна усмішка.

Максим сидів за столом, його щелепа була стиснута, а очі блиснули гнівом, коли він її побачив.

— Ти що, знову тут? — гаркнув він, його голос був грубим. — Чого тобі треба?

— Ой, не гарчи, Максиме, — кинула вона, її тон був удавано легким, із ноткою глузування. — Графік для нової колекції треба узгодити. Ти ж учора за цим приходив, чи вже забув?

Він стиснув кулаки, його погляд був важким.

— Я не в настрої для твоїх вивертів, Зоряно, — процідив він крізь зуби. — Кидай свій графік і вали звідси.

Вона підійшла до столу, поклала теку й нахилилася ближче, її усмішка стала токсичною.

— Які ми грубі сьогодні, — протягнула вона, її голос був тихим, але отруйним. — Але давай, переглянь. Не хочу, щоб ти потім бігав за мною зі скаргами.

Він гаркнув щось нерозбірливе, але все ж схопив теку й розкрив її, його пальці стиснули папір так, що він захрустів.

— Тиждень на тканини, три на пошиття, — буркнув він, його голос був грубим. — Так нормально?

Вона випрямилася, її усмішка стала ще злішою.

— О, диви, який швидкий, — кинула вона, її тон був іронічним. — Підходить. Але не забудь, начальнику, ти сам це вибрав.

— Забирайся, — гаркнув він, кинувши теку назад на стіл, його очі палали.

Вона розсміялася, її сміх був сухим, як тріск гілки, і вийшла, її підбори цокотіли, як постріли.

Ближче до обіду телефон Зоряни тихо вібрував. Вона глянула на екран — повідомлення від Вадима: "Привіт, Шевчук. Я в Києві. Маю для тебе сюрприз. Чекаю в кафе через дорогу від твого офісу. Поспіши." Її губи смикнулися в усмішці — вона чекала його, але не думала, що він напише так швидко. Вона схопила сумку й вийшла, її хода була швидкою, впевненою.

Кафе було тихим, із великими вікнами й запахом свіжої кави. Вадим сидів за столиком біля вікна, його світла сорочка була розстібнута на кілька ґудзиків, а очі блищали грайливим вогнем. Він підвівся, коли вона увійшла, його усмішка була зухвалою.

— Ну, привіт, Зоряно, — його голос був низьким, із легким хрипом. — Виглядаєш, ніби готова когось прибити.

Вона підійшла ближче, її погляд став холодним, але губи скривила єхидна усмішка. Вона знала, що він приїде — татко сказав учора, — але все одно розсміялася, удаючи здивування, її сміх був легким, із ноткою глузування.

— Ой, невже? — вона театрально приклала руку до грудей, її голос був стервозним. — Вадиме Соболю, ти що, справді тут? Я думала, ти жартуєш із тими сюрпризами!

Він розсміявся, його сміх був гарячим, як літнє сонце.

— Не жартую, коли йдеться про тебе, — він підморгнув, його очі блиснули. — Поїхали. Я везу тебе вчитися тенісу. Обіцяв же колись.

Вона звузила очі, її усмішка стала токсичною.

— Ти серйозно? — пирхнула вона. — Я думала, це просто твої одеські балачки.

— Не балачки, а сюрприз, — сказав він, його голос став тихішим, але впевненим. — Усе готово. Ракетки й одяг у машині. Поїхали.