33

Зоряна ступила в офіс компанії "Tkachenko & Shevchuk", її блакитна сорочка, ідеально випрасуваний символ контролю, різко контрастувала з чорними штанами палаццо, що струміли з кожним кроком, мов темна ріка. Підбори цокотіли по мармуровій підлозі, відлунюючи в просторому холі, ніби відраховуючи секунди до вибуху. Цей понеділок мав бути звичайним робочим днем, але для неї він став полем бою. Її очі, холодні й гострі, як лезо, ковзали по обличчях колег, що поспішно відводили погляди. Вона відчувала їхній шепіт за спиною, їхні боязкі погляди, і це лише розпалювало її лють.

Вона майже не спала. Неділя залишила в її душі вирви — голос Максима по телефону, його "Так, кохана, скоро приїду", ніжність, що не призначалася їй, і образ Олесі, яка вчепилася в нього, як п’явка. Зоряна стиснула ремінець сумки так, що нігті вп’ялися в долоню, залишаючи криваві сліди. Її ненависть була не просто почуттям — вона стала її сутністю. Максим був її. Завжди був. І ніхто — ні ця сіра мишка, ні весь світ — не відбере його в неї назавжди.

— Зоряно Артемівно, доброго ранку! — голос секретарки Олі, молодої дівчини з вічно переляканими очима, вирвав її з думок.

Зоряна зупинилася, повільно повернула голову. Її погляд був важким, як свинець.

— Що? — процідила вона крізь зуби.

— Я… я просто… є документи на підпис, — Оля простягнула теку, її руки тремтіли.

Зоряна вирвала папери з її рук, не глянувши на них.

— Ти думаєш, мені зараз до цього? — її голос був низьким, майже гарчанням. — Поклади на стіл і вали звідси. Швидко.

Оля кивнула, ледь не впустивши ручку, і метнулася геть. Кілька голів повернулися на шум, але ніхто не наважився заговорити. Вона попрямувала до свого кабінету, її хода була швидкою, різкою, наче вона розрубувала повітря.

Двері кабінету грюкнули за нею, відрізавши зовнішній світ. Вона кинула сумку на стіл, сіла в крісло й притиснула пальці до скронь. Її серце калатало, груди стискалися від злості, що не мала виходу. Максим. Її Максим. Вона не хотіла його на одну ніч, як у суботу в його квартирі, коли могла б узяти його, але відступила. Їй потрібен він весь. Назавжди. І якщо він думає, що може віддати себе Олесі, вона зруйнує їх обох.

Двері скрипнули, і всередину зайшов Микита. Його рухи були обережними, ніби він ступав по тонкому льоду.

— Зоряно Артемівно, потрібна ваша думка щодо нової колекції, — він простягнув планшет із зображеннями.

Вона повільно підняла очі, її погляд був холодним, але стриманим.

— І ти приніс це мені зараз? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася сталь. — Невже не бачиш, що я зайнята?

Микита злегка насупився, його пальці стиснули планшет.

— Я думав…

— Не думай, — перебила вона, її тон став різкішим, але без крику. — Просто залиш це на столі й іди. Мені не до твоїх картинок.

Він кивнув, поклав планшет і мовчки вийшов. Зоряна залишилася сама, її дихання було важким, ніби вона щойно пробігла кілометри. Вона підійшла до вікна, втупившись у сіре київське небо. Її думки кружляли, як вихор, але серед цього хаосу визрівала ідея. Гостра. Холодна. Ідеальна.

Двері знову скрипнули, і до кабінету зазирнув Максим. За ним, тримаючись за його руку, увійшла Олеся. Її світле волосся було зібране в недбалий пучок, а очі сяяли якоюсь фальшивою радістю. Максим виглядав спокійним, але його погляд, коли він зустрівся з очима Зоряни, був важким.

— Зоря, треба обговорити графік для нової колекції, — сказав він, його голос звучав рівно, але в ньому відчувалася напруга.

Олеся усміхнулася, притискаючись ближче до нього.

— Я принесла нові ескізи, Максим каже, що вони чудові, — її голос був солодким, як мед, але для Зоряни він звучав, як виклик.

Зоряна повільно підняла погляд. Її губи скривила єхидна усмішка, а очі блиснули токсичною іронією. Вона встала, її рухи були плавними, хижими, і підійшла ближче, зупинившись за кілька кроків від них.

— Ох, які ж ви милі разом, — сказала вона, її голос був м’яким, але просоченим отрутою. — Просто ідеальна парочка. Олеся, ти так гарно виглядаєш поруч із ним — прямо як аксесуар до його костюма.

Олеся здивовано кліпнула, її усмішка злегка згасла.

— Я… дякую? — невпевнено відповіла вона.

Зоряна нахилила голову, її усмішка стала ще ширшою, ще злішою.

— Та нема за що, голубко, — протягнула вона, її тон був солодким до нудоти. — Ти ж у нас справжній талант, усі тільки про це й говорять. Як тобі вдається так швидко малювати ці шедеври? Чи, може, хтось тобі допомагає... підказує, так би мовити?

Олеся зблідла, її пальці стиснули руку Максима.

— Я сама їх роблю, — тихо сказала вона, її голос затремтів.

— Звісно, сама, — Зоряна пирхнула, її очі блиснули глузуванням. — Ти ж у нас така самостійна. Просто дивовижно, як усе тобі дається — і ескізи, і... інші таланти.

— Зоря, припини, — різко втрутився Максим, його голос був низьким, але в ньому вже наростав гнів.

Зоряна перевела погляд на нього, її усмішка не зникла, але стала ще холоднішою.

— Ой, Максиме, не треба так хвилюватися, — вона знизала плечима, її тон був удавано легким. — Я ж просто хвалю твою маленьку зірочку. Хіба не мило, як вона завжди тримається за тебе? Прямо як плющ на дереві.

— Я СКАЗАВ, ПРИПИНИ! — Максим вибухнув, його голос прогримів кабінетом, заглушивши її слова. Він зробив крок уперед, відпускаючи руку Олесі й стаючи між ними. Його очі палали. — Ти що, не можеш хоч раз тримати свою отруту при собі, Зоряно? Досить уже цих твоїх ігор!

Зоряна завмерла, її очі блиснули викликом. Його крик вдарив по ній, але вона не відвела погляду. Її серце калатало, але не від страху — від люті й болю, що змішалися в один вир.

— Ігор? — вона тихо розсміялася, її голос був сповнений гіркої іронії. — О, ні, Максиме, це не гра. Це просто правда, яку ви обидва так боїтеся почути.

Вона різко розвернулася й пішла до столу, її спина була прямою, як стріла. Максим стояв, стиснувши кулаки, його дихання було важким. Олеся схлипнула, притулившись до його плеча, її очі заблищали від сліз.