31

Максим стояв, схрестивши руки на грудях, його щелепа напружилася, коли він дивився на Зоряну. Вона теж не відводила погляду, хоча всередині все вирувало. Після телефонної розмови з батьком вона почувалася виснаженою відповідаючи на всі питання Артема Олександровича, але коли побачила Макса, її злість миттєво загострилася.

— Ти вже закінчила? — його голос був низьким, майже рикаючим.

— Так, — кинула вона, підіймаючи підборіддя. — Їдемо?

Максим мовчки кивнув і рушив до авто. Вона йшла слідом, відчуваючи, як його роздратування передається їй. Він відчинив дверцята, чекаючи, поки вона сяде, і тільки тоді обійшов машину, щоб сісти за кермо. Всю дорогу мовчали. Напруга між ними була майже фізично відчутною.

— Ти мене бісиш, — раптом сказав Максим, стискаючи кермо. — Просто до сказу.

Зоряна різко повернула до нього голову, її очі блиснули.

— Серйозно? Це я тебе бішу? А ти себе зі сторони бачив?!

— Авжеж бачив! — гаркнув він. — І от що цікаво, ти мене бісиш найбільше тим, що…

— Що?! — кинула вона, чекаючи удару.

— Тим, що ти мене кохаєш! — викрикнув він.

В машині запала важка тиша. Серце Зоряни закалатало, але вона швидко оговталася.

— Так, — прошепотіла вона. — Кохаю. І що?

Максим нервово засміявся, його сміх був гірким.

— О, ну так! Ти мене так кохаєш, що зрадила мене, правда?

Зоряна втупилася в нього, ніби він щойно сказав якусь нісенітницю.

— Що?.. Я? Коли?! Це ти мене зрадив привселюдно! Пам’ятаєш?!

Максим пронизав її поглядом.

— Пам’ятаю все. Але почалося це з твоєї зради. Не треба прикидатися невинною.

Зоряна глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, але в неї нічого не виходило.

— Я не зраджувала! З чого ти взяв це?!

Максим глянув на неї так, ніби вона тільки що сказала щось неймовірно дурне.

— Женя розказав мені все. Він показав бордові мереживні трусики, такі самі, які я подарував тобі на день народження. Він сказав, що вони твої.

Зоряна спочатку дивилася на нього вражено, а потім нервово, навіть істерично засміялася.

— Ти… Ти серйозно? Це твій доказ?! Боже, який же ти дурень! Я ніколи не зраджувала тебе!

Він зціпив зуби.

— То ти заперечуєш?

— Авжеж заперечую! — вона повернулася до нього всім тілом. — І я так розумію, це була помста, так? Твоя зрада? Всього лиш потрібно було поговорити, але тобі ж було вигідно повірити в це, аби кинути мене. Чи не так?

Максим нічого не відповів. В його погляді промайнуло щось, схоже на сумнів. Але він нічого не сказав.

Машина зупинилася біля будинку Зоряни. Вона миттєво відчинила дверцята і вийшла, грюкнувши ними. Максим теж вийшов, але вони навіть не глянули одне на одного. Напруга між ними не зникла, а стала ще густішою. Вони показово ігнорували одне одного, не кажучи більше жодного слова.

За столом панувала ілюзія мирної вечері. Батьки розмовляли між собою, підтримуючи легку бесіду, але між Зорею та Максимом повітря було натягнуте, як струна. Вона їла мовчки, не піднімаючи погляду, а він теж удавав, що її не існує, час від часу бездумно перемішуючи виделкою їжу на тарілці.

У цей момент телефон Максима завібрував. На екрані висвітилося ім'я Олесі. Зоряна, краєм ока помітивши це, напружилася, але зробила вигляд, що їй байдуже.

— Алло, — Максим вийшов із-за столу і відповів спокійним голосом.

Зоряна намагалася не слухати, але слова самі врізалися в її свідомість.

— Так, кохана... Скоро приїду. Готуйся, ми їдемо в ресторан... Так, щось романтичне, — його голос був теплим, майже ніжним.

Вона завмерла. Відчула, як серце стиснулося, а руки мимоволі стиснули виделку так сильно, що пальці побіліли. Але вона не дала собі права видати жодної емоції. Тільки обережно поставила прибори, відсунула тарілку і повільно піднялася з-за столу, не кажучи ані слова.

Як тільки двері її кімнати зачинилися, її ноги підкосилися, і вона з силою впала на ліжко, втискаючись обличчям у подушку.

Її трусило. Від злості, від образи, від гіркоти.

Він не вірить. Він досі не вірить їй.

Стискаючи кулаки, вона глухо видихнула. Якби могла, то закричала б на весь будинок, але замість цього лише вчепилася у ковдру, стискаючи її так, що побіліли пальці.

Чому це так боляче?

Чому її серце досі обирає його, коли він вже давно викреслив її зі свого життя?

Він зрадив її. Він. А тепер дивиться на неї так, наче це вона розбила все на друзки.

Вона різко сіла, проводячи долонями по обличчю, наче могла стерти цей біль. Губи здригалися, дихання переривалося, очі палали.

«Максиме…» – тихий шепіт загубився в тиші кімнати.

Він їй більше не вірить.

Він не хоче їй вірити.

Бо йому так зручніше. Бо так легше ненавидіти її, ніж визнати, що він сам у всьому винен.

Але чому… чому ж він тоді говорив це по телефону?

«Скоро буду, готуйся…»

Його голос знову різонув пам’ять. Він навіть не намагався приховати ніжності в інтонації.

Ніжності, яка не призначалася їй.

Її передерло від огиди.

Зоряна різко піднялася, підійшла до дзеркала і подивилася на своє відображення. Очі блищали, щоки горіли, а губи ледь помітно тремтіли.

І тут її прорвало.

— Ти мерзотник, Максиме… — видихнула вона, стискаючи кулаки.

Її трусило. Від злості, від образи, від болю, що роз’їдав зсередини.

Зоряна різко провела руками по обличчю, ніби намагалася стерти цю гіркоту, що підступала до горла. Але вона не стиралася. Не зникала.

Погляд вихопив у дзеркалі її власне відображення — розпатлане волосся, блиск в очах, напружені вуста.

— Ти просто жалюгідний, Максиме… — її голос здригнувся, але вона не зупинилася.

Вона різко змахнула все з туалетного столика, навіть не змигнувши, коли дзеркало тріснуло від удару.

— Як ти міг… — шепіт розчинився у тиші кімнати, але від цього біль не став меншим.

Вона хотіла б його ненавидіти.

Але не могла.

І це зводило її з розуму.