27

Дверцята машини зачинилися, заглушивши шум вулиці. Усередині було тихо, тільки легке шипіння кондиціонера розбивало напругу.
— Додому не вези, — її голос був слабким, але в ньому прозвучала чітка вимога.
Максим кинув на неї швидкий погляд.
— Чому?
— Тато… Не хочу, щоб він бачив мене такою.
Він вилаявся собі під ніс і відкинувся на сидіння.
— Добре. Поїдемо до мене.

Авто рушило, і Зоряна опустила голову на його плече, відчуваючи його тепло, відчуваючи, як він напружився. Ідеально.

Коли вони дісталися його квартири, Максим повів її всередину, підтримуючи за лікоть.
— Ходи вже, не падай, — пробурчав він, відчиняючи двері.
— Я не падаю, — її голос був м'яким, майже муркотливим.

Максим жив у просторому пентхаусі. Темні дерев'яні меблі, стримані сірі відтінки, мінімалізм, у якому не було місця для зайвого затишку. Тільки функціональність.

— Сідай, — він показав на диван.
Але вона не сіла.
— Води? — запропонував він.
— Тебе, — відповіла вона тихо, роблячи крок уперед.
Його очі звузилися.
— Зоря…
— Що? — вона повела плечем, наче втомлено, але в її погляді вже з’являлася грайлива іскра.
— Не починай.
Вона зробила ще крок, скорочуючи відстань.
— А що, якщо хочу почати?
Максим стиснув щелепи.
— Я зараз не в настрої.
— Ти кажеш це так, ніби в тебе колись є настрій для мене, — вона підняла руку, ковзаючи пальцями по його грудях.

Він схопив її зап'ястя.
— Досить.
— Ти колись відмовляв собі в тому, що хочеш?
— Я зараз відмовляюся.
— Брехун.
Її інша рука пішла вгору, до його шиї. Вона знала, куди торкнутися, щоб відчути, як він здригнеться.
Максим вдихнув різко, його хватка на її зап'ясті посилилась.
— Не змушуй мене зв’язувати тебе.
Зоряна розсміялася, легко і дзвінко, схиливши голову на бік.
— Що, ігри такі?
— Не прикидайся дурною. Ти прекрасно зрозуміла, про що я.
Вона лизнула губи, ніби обмірковуючи його слова.
— Якщо вже так говорити… — її пальці пробіглися по його передпліччю, — може, ти все ж таки погодишся? Хоча б разок?
— Ні.
— Чому? — у її голосі вже не було грайливості. Тільки глухе розчарування.
— Бо я не хочу.
Вона вперлася долонями в його груди, відчуваючи кожен м'яз під тонкою тканиною.
— Неправда.
Він схопив її за талію, відводячи на відстань.
— Я з Олесею.
— І що? — вона звузила очі.
— Ми це вже проходили, — пробурмотів він.
— І що?
— І нічого доброго з цього не вийшло.
Вона засміялася.
— Тому ти зараз такий напружений?
Максим стиснув щелепи.
— Зупинись.
— А якщо ні?
Він відступив на крок. Вона дивилася на нього, важко дихаючи.
І тут вона опустила руки. Її плечі трохи здригнулися, а потім — погляд змінився.
Не більше напівпритомної, сп'янілої дівчини.
— Ти… — її голос більше не був шовковистим. — Ти справді не піддаєшся.
Максим мовчав.
— Упертий, як завжди.
— А ти — як завжди маніпуляторка.
Вона відвернулася.
— Гаразд. Тоді скажи мені чесно… — вона підняла погляд. — Якщо б не Олеся, ти б мене хотів?
Його щелепа сіпнулася.
— Це не має значення.
— Має, — її голос затремтів. — Скажи мені.
Максим мовчав.
Вона розсміялася гірко.
— Ось і відповідь.
Він хотів її. Але не міг дозволити собі її хотіти.
Зоряна глянула на нього востаннє.
— Лягай спати, Максиме. Я залишуся тут до ранку.
Він не заперечував. Тільки відступив.