24

Дні тягнулися, ніби розтягнуті хвилини на циферблаті. Робота заповнювала простір між думками, створюючи ілюзію контролю.

Зоряна майже весь час проводила на роботі. Вона ховалася у справах, телефонних дзвінках, зустрічах, вивчала документи та робила нотатки. Але навіть у найнапруженіші моменти їй не доводилося відчувати себе самотньою, бо був Вадим.

Їхні розмови починалися офіційно — короткі, чіткі, суто ділові. Але з кожним новим дзвінком між ними з’являлося більше легкості. Спочатку це були незначні фрази, як-от:

— Вадиме, у тебе знову проблема з термінами.

— А у тебе, Зоряно, хронічна любов до ідеального порядку.

— А у тебе — до хаосу.

Він сміявся, а вона тільки закочувала очі, проте губи все одно зрадницьки тягнулися в усмішку.

А потім почалися жарти.

— Ти тільки з роботи телефонуєш? — якось спитав він, коли вона вкотре нагадала про документи.

— А тобі хочеться, щоб я телефонувала просто так?

— Було б непогано.

Зоряна зупинилася, відчуваючи, як її щоки спалахнули.

— Ти несерйозний.

— Просто не боюся визнавати очевидне.

Він сказав це буденно, ніби нічого особливого, але серце Зоряни на мить пропустило удар.

Максим це бачив.

Він помічав її усмішки, її тихий сміх у слухавку, як вона крутила в руках ручку, коли говорила з Вадимом, як відводила очі, коли помічала його погляд.

І йому це чомусь не подобалося.

Він сам не розумів, чому відчував роздратування щоразу, коли чув, як вона каже в телефон:

— Вадиме, ти невиправний.

Або коли вона тихо сміялася у відповідь на щось, що той сказав.

Що в цьому було такого?

Він мав би бути радий. Але кожного разу, коли він проходив повз кабінет Зоряни, коли ловив її зосереджений погляд, що спалахував усмішкою від слів Вадима, щось всередині нього стискалося.
Але замість полегшення його роздирала злість.

Він не показував цього. Лише дивився, спостерігав, стискав зуби і намагався змусити себе не думати про це.

Проте одного разу, коли Зоряна знову говорила з Вадимом, Максим не витримав і сказав різко:

— У тебе що, роботи немає?

Вона здивовано підняла голову.

— Це по роботі.

— Справді? Бо звучить не зовсім так.

Її брови злетіли догори.

— Ти підслуховуєш?

— Просто важко не чути, коли ти регочеш, як школярка.

Зоряна стиснула губи.

— Максиме, що з тобою?

Він не відповів. Лише різко відвернувся і пішов, залишаючи її в подиві.

Коли настав вихідний, Зоряна домовилася зустрітися з Наталі.

Цього разу без Каміли, бо та відлетіла на Мальдіви, безтурботно постячи фото пальм і коктейлів.

Вони зустрілися у затишному кафе, де вже встигли стати постійними гостями.

— Як ти? — спитала Наталі, розмішуючи каву.

— Нормально, — відповіла Зоряна, хоча навіть для себе це прозвучало непереконливо.

— Ну-ну, не бреши мені, — Наталі підперла підборіддя рукою. — Я тебе знаю.

Зоряна зітхнула.

— Робота, багато роботи.

— І багато Вадима, так ж звати того привабливого бізнесмена?

Зоряна здивовано підняла очі.

— Так але з чого ти взяла?

— Бо ти зараз посміхаєшся, коли чуєш його ім’я.

— Це просто співпраця.

— Ага, як же.

Наталі відставила чашку і нахилилася ближче.

— Слухай, я знаю, що тобі давно пора відпустити Макса.

— Я… це неможливо.

— Ти зациклилася на ньому.

Зоряна вже хотіла заперечити, що це не зацикленість, але Наталі рішуче підняла руку.

— Стоп. Давай чесно. Ти і Вадим.

— Ми просто друзі.

— А він це знає?

Зоряна замовкла.

— Ось бачиш, — усміхнулася Наталі. — Він фліртує, ти посміхаєшся. Це не просто дружба.

— Навіть якби це було так…

— То що? Він класний. Чому б не дати шанс?

Зоряна закотила очі.

— Наталі, ти так говориш, ніби хочеш мене віддати першому ліпшому.

— Не першому ліпшому. Просто хорошому чоловікові. Бо ти заслуговуєш на щастя. Пора забути ту історію, це в минулому. Дозволь собі бути щасливою, Зоря, — Наталі нахилилася ближче. — Я хочу бачити тебе коханою.

Зоряна подивилася на неї, відчуваючи, як у грудях щось стискається.

— Ти не розумієш… Це не так просто.

— Але й не так складно.

Зоряна на мить заплющила очі. Вона знала, що Наталі має рацію. Вона не могла обдурити саму себе. Вадим був просто другом, просто голосом у телефоні, з яким вона обговорювала проєкти.

Але її серце належало тільки одному чоловікові.

І його ім’я — Максим.