21

Останній день в Одесі минув у справах. Зоряна та її батько зустрілися з Вадимом, підписали всі необхідні документи, провели офіційні переговори, а потім навіть встигли трохи прогулятися містом. Однак цей день затьмарювали повідомлення Максима, які надходили один за одним.

Вона не відповідала, але екран телефону раз у раз спалахував, видаючи нові і нові слова, сповнені гніву, підозр і звинувачень.

Максим: "З ким ти?"
Максим: "Хто той чоловік?"
Максим: "Не прикидайся, що не читаєш."
Максим: "Ти підсунула Олесі якогось типа, щоб вона плакала? Думаєш, я її покину?"
Максим: "Я з нею. І ти нічого не зміниш."

Вона намагалася не реагувати, відкласти телефон і зайнятися роботою, але його слова свердлили мозок. Цього разу вона не зробила нічого поганого. Не підсовувала Олесі жодного чоловіка. Не втручалася в Максима та його стосунки. Але він... Він знову бачив у ній винну.

Ввечері, знесилена, вона заснула раніше, ніж зазвичай.

Наступного дня вони з батьком повернулися до Києва. Дорога тривала близько семи годин, і весь цей час Зоряна намагалася відволіктися на музику та розмови з батьком. Артем Олександрович, здається, не помічав її відстороненості — він був у піднесеному настрої, ділився враженнями від поїздки, будував плани на майбутнє.

Вдома їх зустріла Марина — їхня домогосподарка, яка давно працювала в родині. Вона приготувала вечерю, як завжди, смачну і домашню.

— Ну, як там в Одесі? — поцікавилася вона, ставлячи на стіл тарілки.

— О, прекрасно! Місто чудове, погода ідеальна, угоди підписані, партнери серйозні, — з ентузіазмом почав Артем Олександрович, гортаючи фото на телефоні.

Зоряна лише усміхнулася, підтакувала, але не надто включалася в розмову. Вона втомилася. Не тільки фізично, а й морально.

Вночі вона довго не могла заснути. В голові крутилися думки про Максима, його слова, його гнів.

Ранок видався похмурим, що ідеально відповідало її настрою.

Вона дістала з шафи чорні завужені штани, чорну водолазку, доповнила образ легким темно-сірим пальтом і взяла маленьку сумку. Волосся залишила розпущеним, обличчя прикрила великими темними окулярами. Вона не хотіла, щоб сьогодні хтось бачив її втомлені очі.

На роботі було, як завжди, багато справ. Але коли вона ввійшла до офісу, відчувала на собі сторонні погляди.

— Доброго ранку, — кивнула вона колегам.

— Доброго, Зоряно Артемівно, — відповіли їй, але деякі дивилися якось насторожено.

Їй не сподобалася ця атмосфера.

Вона зайшла до свого кабінету, кинула сумку на стіл і взялася за роботу. Але довго зосередитися не вдалося.

В двері постукали.

— Заходьте.

До кабінету увійшов Микита.

— У нас проблеми, — сказав він тихо.

Зоряна стиснула губи.

— Які ще проблеми?

— Максим Петрович прийшов сьогодні в офіс з Олесею.

Вона видихнула.

— Ну і що?

— Вони поводилися так, щоб всі бачили: вони разом. Він не відходив від неї ні на крок. Відкривав перед нею двері, проводжав до ліфта, щось шепотів на вухо. А вона...

Микита змовк, ніби вагаючись.

— Вона що?

— Коли проходила повз наш відділ, спеціально заговорила голосно, щоб усі почули: "Максиме, дякую, що ти так підтримуєш мене. Я ніколи не забуду, як ти не дав мене образити. Дехто був жорстокий до мене, але ти завжди на моєму боці".

Зоряна спокійно подивилася на нього.

— Це вона мені?

Микита кивнув.

— Всі подумали саме про вас.

Зоряна на секунду заплющила очі.

Отже, Олеся вирішила грати роль жертви до кінця. А Максим... Він їй підтакував? Підтримував цю брехню?

— Дякую, що попередив, — сказала вона нарешті.

— Ще дещо, — додав Микита. — Максим Петрович хоче з вами поговорити.

Вона зітхнула.

— Нехай сам прийде.

Микита вийшов, а за кілька хвилин двері знову прочинилися.

Максим увійшов без стуку, без привітання. Зачинив двері за собою і подивився на неї важким поглядом.

— Навіщо ти це зробила?

Вона підняла брову.

— Що саме?

— Не прикидайся, Зоряно! — він говорив тихо, але його голос був сповнений гніву. — Навіщо ти підсунула Олесі цього чоловіка?

— Я цього не робила.

— Брешеш.

— Ні, Максиме, не брешу.

Він зробив крок ближче.

— Я не знаю, навіщо тобі це. Що ти хочеш довести. Але я її не кину.

Вона глянула йому прямо в очі.

— Тоді чому ти тут?

Максим стиснув щелепи.

— Бо ти... Бо ти переходиш межі.

Вона всміхнулася.

— Це не я зараз увірвалася без стуку в чужий кабінет.

Він мовчав.

— Знаєш, що найдивніше? — тихо сказала вона. — Що ти стоїш тут, переді мною, обвинувачуєш мене в усьому, замість того щоб бути з Олесею.

Він різко розвернувся до дверей.

— Я більше не дозволю тобі втручатися в моє життя, — кинув через плече.

— Це ти прийшов у моє, Максиме, — відповіла вона.

Він вийшов, голосно зачинивши двері.

Зоряна опустила погляд на стіл.

Їй мало бути боляче. Мало бути прикро.

Але все, що вона відчувала, — це спустошеність.

Привіт)

Будь ласка потіште автора підпискою та вподобайкою❤️