19

Вадим сидів на піску, спершись на руки, його торс виблискував у світлі нічного неба. Зоряна ж усілася на його сорочку, притягнувши коліна до грудей. Вона не відчувала ні сорому, ні скутості — лише легкість і тепло, яке випромінював цей вечір.

— Що? — усміхнувся Вадим, перехоплюючи її погляд.

— Ти просто… цікавий.

— Цікавий — це добре?

— Дивлячись для кого, — хитро відповіла вона.

Вадим засміявся.

— Тобто ти ще не вирішила?

— Ще думаю.

Він похитав головою, погляд у нього був грайливий, але щось у ньому змушувало Зоряну відчувати себе по-особливому.

Вони замовкли. Дивилися, як хвилі розбиваються об берег, як небо темніє, натякаючи на грозу. Вітер став сильнішим, а десь у далині здригнулося море. Але Зоряна не відчувала страху. Навпаки — їй було спокійно, навіть добре.

Допоки не задзвонив телефон.

Вона навіть не одразу усвідомила, що звук походить із її сумочки. Витягнула пристрій, і серце зробило несподіваний удар.

Максим.

По спині пройшов мороз.

Вадим теж побачив екран і запитально підняв брови:

— Не візьмеш?

— Що?

Він махнув головою на телефон, який продовжував дзвонити.

— Ааа… так. Вибач, я відійду.

Вона підвелася, зробила кілька кроків у сторону, але не надто далеко. Вадим усе одно чув її розмову.

— Алло?

На тому кінці лінії почувся розлючений голос:

— Ти знову?! Що ти зробила?!

Зоряна знервовано зітхнула.

— Максиме, що сталося?

— Не прикидайся! Що ти їй сказала?!

— Кому?

— Олесі!

Зоряна ледь не розсміялася від абсурдності ситуації.

— Я взагалі не бачила Олесі.

— Не бреши мені!

— Максиме, — вона намагалася зберегти спокій. — Я поїхала. Я не знаю, про що ти говориш.

Але він не слухав. Голос гримів у слухавці:

— Вона плаче через тебе! Ти не можеш залишити її в спокої?!

Гострий укол болю пронизав Зоряну. Максим телефонував їй лише для того, щоб звинуватити. Щоб висварити. Він ніколи не дзвонив, щоб запитати, як вона. Ніколи не дзвонив, коли їй було погано.

І ось тепер — знову те саме.

— Максиме, я не…

Вона не встигла договорити, бо телефон раптово зник із її руки.

Зоряна здивовано повернулася — Вадим стояв поруч, стискаючи її смартфон у руці.

— Що ти робиш? — прошепотіла вона.

Але Вадим уже підніс телефон до вуха.

— Хто ти взагалі такий? — роздратовано запитав він.

На іншому кінці лінії зависла пауза.

— А ти хто? — вже спокійніше, але все ще з викликом, відповів Максим.

— Той, хто не дозволить тобі так із нею говорити, — різко відповів Вадим.

— Це не твоє діло!

— Мені вирішувати, що моє діло.

— Віддай їй телефон!

Вадим глузливо усміхнувся, не відводячи погляду від Зоряни.

— А може, ти спочатку навчишся говорити з нею нормально?

— Я знаю, як із нею говорити! Це не твоя справа!

— А мені здається, що твоя справа закінчилася ще тоді, коли ти почав кричати.

Максим замовк.

— Слухай, мужик… — почав він, але Вадим не дослухав.

Він просто натиснув кнопку "Вимкнути", а потім, ніби нічого не сталося, опустив руку з телефоном.

Зоряна стояла приголомшена.

Ніхто й ніколи не робив для неї подібного.

Максим міг кричати, міг звинувачувати, і вона завжди або терпіла, або намагалася виправдовуватися.

А Вадим просто… відключив дзвінок.

Вона не знала, що сказати.

Але Вадим і не чекав слів. Він просто повернувся і пішов назад до їхнього місця, опустився на пісок, знову закинув руки назад і подивився на море, ніби нічого не сталося.

Зоряна дивилася на нього ще кілька секунд.

Потім легка усмішка з’явилася на її губах.

Вона зробила кілька кроків і сіла поруч, знову на його сорочку.