15

Максим сидів у машині, стискаючи в руках телефон з відкритим фото.

Йому було важко дихати. Не від злості. Від безсилля.

Кімната на фото була йому знайома. Сіра стіна, глянцевий комод, відблиск лампи на склі. Зоряна завжди любила, щоб усе було ідеальним, навіть у дрібницях. І хоча вона могла бути де завгодно, він упізнав цей інтер’єр.

І ще одне — нігті.

Зоряна завжди фарбувала їх у глибокий бордовий, іноді додаючи ледь помітний малюнок на безіменному пальці. Вона називала це своєю маленькою примхою, а він колись ловив себе на думці, що йому це навіть подобається.

Йому не потрібно було більше нічого. Він знав, хто це зробив.

Зоряна.

Вона якось зробила ці фото. І вона ж підкинула їх Олесі.

Але він ніколи, ніколи цього не скаже.

Його пальці стиснули телефон настільки сильно, що він мало не зламав його навпіл.

Він міг піти до Олесі і сказати їй правду. Сказати, що Зоряна просто не могла змиритися з тим, що він не її. Що вона пішла на цю брехню, бо… бо що? Бо любить його? Бо ненавидить його? Бо не може дозволити йому бути щасливим з кимось іншим?

Але він мовчав.

Бо не міг її здати.

Бо щось зв’язувало їх набагато сильніше за ненависть.

Максим провів рукою по обличчю і нервово стукнув пальцями по керму.

Зоряна могла зробити що завгодно. Вона могла зруйнувати його стосунки, маніпулювати ним, навіть змусити його ненавидіти її.

Але він усе одно не зможе її здати.

Вона це знала.

І, схоже, вирішила цим скористатися.




Він подзвонив їй сам.

— Нам треба поговорити.

— Невже? — відповіла вона.

І коли вони зустрілися, Зоряна навіть не намагалася робити вигляд, що ні в чому не винна. Вона сиділа перед ним, пила свою улюблену матчу, а її очі світилися задоволенням.

— Ти ж не скажеш їй правду, правда? — її голос був спокійний, навіть м’який.

Максим стиснув зуби.

— Ти ж знаєш, що ні.

— Ось і чудово, — вона відставила чашку. — Бо тепер я хочу ще одну послугу.

— Я тобі нічого не винен, — різко відповів він.

Зоряна усміхнулася.

— Це неважливо. Ти все одно це зробиш.

Вона схилилася ближче, так, що між ними залишалося ледь кілька сантиметрів.

Максим відчув, як щось усередині стиснулося.

Зоряна не поспішала говорити, насолоджуючись моментом. Вона провела пальцем по краю чашки, залишаючи на порцеляні ледь помітний слід від блиску для губ.

— Ти не запитаєш, що мені потрібно? — тихо мовила вона.

Максим зневажливо всміхнувся.

— Не впевнений, що хочу це знати.

— Але тобі доведеться, — Зоряна нахилилася ближче, її голос був м’яким, майже ласкавим. — Я хочу, щоб ти звільнив Олесю.

Максим не відповів. Лише дивився на неї, ніби не почув.

— Ти жартуєш?

— А ти бачиш, щоб я сміялася?

Його пальці мимоволі стиснулися в кулак.

— Навіщо тобі це?

Зоряна знизала плечима, роблячи ковток матчі.

— Вона мені заважає.

— Як саме?

— Тим, що існує, — її губи розтягнулися в грайливій посмішці.

Максим різко відсунувся, відчуваючи, як в грудях розростається злість.

— Це нісенітниця. Я не звільню її тільки тому, що тобі так хочеться.

— О, я не просто хочу, Максе, — її погляд зблиснув холодним лихом. — Я тобі це обіцяю: якщо вона залишиться, їй буде непереливки.

— Ти погрожуєш?

— Називай це дружньою порадою, — Зоряна встала, забираючи сумочку з сусіднього стільчика. — Думай, як тобі зручніше, але я б не зволікала.

Вона нахилилася ближче, так, що її дихання торкнулося його шкіри.

— Бо коли я щось хочу, я це отримую.

Максим мовчки спостерігав, як вона йде.

Його погляд був спокійним, але всередині закипала лють.

Зоряна грала за своїми правилами.

І тепер йому доведеться вирішити, як грати у відповідь.

Привіт, буду рада вашим лайкам❤️