14

Зоряна сиділа за столом, задумливо водячи кінчиками пальців по кришці чашки з лате. Її губи ледь помітно смикнулися в самовдоволеній усмішці, коли двері за Максимом зачинилися. Вона навіть не обернулася, щоб подивитися йому вслід. Вона знала: він злий. Він розлючений. Але найголовніше — він безсилий.

Вона відкинулася на спинку крісла, переплітаючи пальці в замку. Її серце билося рівно, без тривоги. Чи боялася вона, що Максим зрозуміє, що це її рук справа? Ні. Він ніколи не викаже її. Навіть якби він вирішив боротися за Олесю до останнього подиху, він би не зміг розповісти їй правду.

Зоряна усміхнулася сама собі.

Максим завжди був упертий. І зараз він, звісно, не здасться. Він битиметься за своє "кохання". Він намагатиметься все виправити, благати Олесю повірити йому. А вона… вона, можливо, й повірить. Але це нічого не змінює.

Він думає про неї. Про Зоряну.

І це головне.

Зоряна вдихнула глибоко, прикривши очі.

Так, вона знала, що це неправильний шлях. Що він її ненавидітиме за це. Але хіба він колись любив її? Ні. Тому хай краще ненавидить, ніж зовсім не помічає.

Вона кохала його.

Вона кохала його давно.

Вона кохала його боляче.

Їй було огидно спостерігати за тим, як він ходить за Олесею, як дивиться на неї цим закоханим, наївним поглядом. Вона ненавиділа, як він розчулюється від її усмішки, як захищає її, як робить усе, аби Олеся почувалася щасливою.

Але що робила Олеся? Вона просто приймала це. Як належне.

А Зоряна? Вона віддала б усе, аби тільки Максим подивився на неї так само.

Але ні.

Тому якщо вона не може отримати його кохання, вона отримає його увагу. Його гнів. Його ненависть.

Його думки про неї.

Зоряна усміхнулася і підвелася з крісла.

Максим тим часом не здавався.

Він розумів, що без доказів Олеся ніколи не повірить йому. І якщо він не може довести правду сам, то йому потрібні союзники.

— Захар, Міша, допоможіть мені, — сказав він, сидячи з ними у барі того ж вечора. — Я сказав, що це ви влаштували і єдиний шанс, щоб Олеся повірила мені, це якщо ви скажете, що це був жарт.

Захар скривився:

— Максе, ти розумієш, що це брехня?

— Брехня? — Максим майже гаркнув. — А вона вірить у правду? Вона вже вирішила, що я її зрадив. Якщо ви не допоможете, я її втрачу.

Міша зітхнув:

— Добре. Скажемо. Але ти нам винен.

Максим не задумувався.

Наступного дня він знову стояв перед Олесею, але цього разу не сам.

— Ми це підлаштували, — серйозно сказав Міша, тримаючи руки в кишенях. — Це був прикол. Фотошоп, просто щоб подивитися на твою реакцію.

— Олеся, ти ще дізнаєшся, які ми ідіоти, — підтакнув Захар. — Ми не думали, що ти сприймеш це всерйоз.

Олеся довго мовчала, вглядаючись у їхні обличчя. Вона все ще була насторожена.

— Ви впевнені?

— Сто відсотків, — запевнив її Захар.

Вона важко зітхнула.

— Це був дуже дурний жарт.

Максим не стримав полегшеного видиху.

— Більше так не робіть, — сказала Олеся, а потім подивилася на Максима.

— Отже, ми…?

Вона не відповіла одразу, але через кілька секунд несміливо усміхнулася.

Максим не витримав.

Він кинувся до неї, обійнявши так міцно, ніби боявся, що вона зникне.

— Я думав, що втратив тебе, — прошепотів він їй у волосся.

— Просто більше не давай мені причин сумніватися, — тихо відповіла вона.

Максим схопив її обличчя руками і припав до її губ у гарячому поцілунку, який мав стерти всі її сумніви.