13

Максим стояв перед дверима квартири Олесі, стиснувши кулаки. Він чув, як його серце б’ється так, ніби ось-ось вискочить з грудей. Він не міг змиритися з тим, що сталося. Олеся ігнорувала його дзвінки, а її останні слова досі лунали в його голові: "Ти зрадник. Між нами все скінчено." Він не розумів, що сталося, але знав, що повинен пояснитися. Він натиснув на дверний дзвінок, чекаючи, що Олеся відчинить.

Двері відчинилися, і перед ним з’явилася Олеся. Її обличчя було блідим, очі червоними від сліз, але в її погляді була холодність, якої він ніколи раніше не бачив.

— Олесю, — почав він, але вона перебила його.

— Навіщо ти прийшов? — її голос був різким, але в ньому відчувалася біль. — Ти вже все сказав своїми діями.

— Я не розумію, про що ти, — Максим намагався зберегти спокій, але в його голосі пробивалася тривога. — Олесю, будь ласка, дай мені шанс пояснитися.

— Пояснитися? — вона гірко засміялася. — Ти думаєш, що можеш пояснити "це"?

Вона різко підняла телефон і показала йому фото. Максим завмер. На екрані він побачив себе в будинку Шевчуків, у компрометуючій ситуації з Зоряною. Його обличчя зблідло, а в голові почався хаос.

— Що це? — прошепотів він, намагаючись зрозуміти, як таке могло статися.

— Ти питаєш "що це"? — Олеся голосно засміялася, але в її сміху була лише гіркота. — Ти навіть не пам’ятаєш як зраджував мені?

— Олесю, це не так, — Максим намагався знайти слова, але його розум був порожнім. Він подивився на фото ще раз і впізнав інтер’єр. Це був будинок Шевчуків. Неділя. Але він нічого не пам’ятав. Нічого.

— Це... це якась помилка, — сказав він, намагаючись виправдатися. — Це, мабуть, Міша та Захар. Вони жартують.

— Жартують? — Олеся дивилася на нього з ненавистю. — Ти думаєш, що я настільки дурна, щоб повірити в цю брехню? Ти зрадник, Максиме. І я більше не хочу тебе бачити.

— Олесю, будь ласка, — Максим схопив її за руку, але вона різко відіпхнула його.

— Не торкайся до мене! — її голос був повний болю та злості. — Вийди звідси. І ніколи більше не наважуйся з’являтися в моєму житті.

Максим стояв, відчуваючи, як його світ руйнується. Він не міг повірити, що все зайшло так далеко. Він повільно повернувся і вийшов із квартири, залишивши Олесю саму з її сльозами.

Наступного дня Максим прийшов до офісу, але його думки були далеко від роботи. Він не міг перестати думати про фото, про Олесю, про те, як все пішло не так. Він знав, що хтось стоїть за цим, і він майже не сумнівався, хто це міг бути.

Зоряна.

Він увійшов до її кабінета без попередження. Вона сиділа за столом, спокійно переглядаючи документи, але в її очах була легка іскра задоволення, коли вона побачила його.

— Максим, який приємний сюрприз, — сказала вона, намагаючись зберегти спокій.

— Що ти зробила? — його голос був низьким і грізним.

— Я не розумію, про що ти, — вона злегка посміхнулася, але в її очах був виклик.

— Ці фото, — він підійшов до неї впритул. — Як ти їх зробила? Навіщо?

Зоряна підняла брови, ніби здивована.

— Фото? Я не знаю, про що ти говориш. — її голос був спокійним, але в ньому відчувалася насмішка.

— Не грай зі мною, Зоряна, — Максим стиснув кулаки, намагаючись стримати гнів. — Я знаю, що це ти. Ти зруйнувала все.

— Я? — вона сміялася, але в її сміху не було радості. 

Максим відступив, відчуваючи, як гнів і біль переплітаються в його душі. Він знав, що Зоряна грала з ним, але він не міг нічого зробити. Він повернувся і вийшов із кабінета, залишивши її саму.