4

Ранкове сонце лише почало пробиватися крізь важкі оксамитові штори в кімнаті Зоряни. Вона не любила яскраве світло вранці — воно було занадто нав’язливим, порушувало її власний ритм. Кімната була оформлена зі смаком: глибокі сині відтінки на стінах, дорогі меблі в стилі ар-деко, велике дзеркало з підсвіткою, перед яким лежали її улюблені косметичні засоби.

Зоряна прокинулась, ледь відкривши очі. Її темне волосся розсипалося по подушці, а карі очі все ще здавалися сонними. Вона повільно витягнулася, відчуваючи, як приємно хрумтять м’язи. Її обличчя прикрасила легка усмішка — новий день, нові можливості.

"Це буде гарний день," — подумала вона, сідаючи на ліжку.

Її рухи були плавними й витонченими, кожен крок — продуманий. Вона підійшла до дзеркала й уважно вдивилася у своє відображення. Її шкіра світилася, а очі, як завжди, були сповнені внутрішньої сили.

— Ну що, Зірко, вперед до підкорення світу, — сказала вона сама собі, посміхнувшись у дзеркалі.

Зоряна обрала для сьогоднішнього дня темно-зелений брючний костюм із легким блиском, який чудово підкреслював її струнку фігуру. Вона знала, як грати своїм зовнішнім виглядом, щоб привернути увагу, і завжди використовувала це як свою зброю. Під жакет вона вдягнула шовкову блузку кольору шампанського, а на ноги — чорні класичні туфлі на високих підборах.

Макіяж, як завжди, був бездоганним. Зоряна підкреслила свої великі карі очі чіткою чорною стрілкою, легкими тінями кольору землі й довгими віями, які робили її погляд магнетичним. Але головний акцент вона зробила на губи: темно-червона помада, що одразу привертала увагу.

— Без червоної помади сьогодні ніяк, — прошепотіла вона, задоволено поглянувши на результат.

Волосся вона залишила розпущеним — темні блискучі локони спадали на плечі, надаючи її образу впевненості та навіть трохи небезпеки.

Коли вона спустилася до їдальні, батько вже сидів за великим дерев’яним столом, читаючи ранкову газету. Його обличчя осяяла тепла усмішка, коли він побачив доньку.

— Доброго ранку, Зіронько, — сказав Артем Олександрович, відклавши газету.

— Доброго ранку, татку, — вона нахилилася, щоб обійняти його, і ніжно поцілувала в щоку.

Її батько був високим статним чоловіком із сивиною в темному волоссі. Його очі завжди випромінювали тепло, коли він дивився на Зоряну. Для нього вона була всім — його єдиною радістю і гордістю після смерті дружини.

— Сьогодні матчу? — запитав він, коли побачив, як донька акуратно заливає окропом зелений порошок.

— Так, вона допомагає мені зібратися з думками, — відповіла Зоряна, додаючи трохи мигдалевого молока до напою.

На сніданок вона обрала авокадо-тост із яйцем пашот — легкий і поживний, як вона любила.

— Як твої справи, татку? — запитала вона, сідаючи поруч.

— Все добре, Зіронько. Сьогодні кілька важливих зустрічей, але це все дрібниці. Як твої справи? — він подивився на неї з теплом.

— Як завжди, цікаво, — вона посміхнулася. — Знаєш, я люблю ці ранкові моменти з тобою.

— І я, моя Зіронька, — відповів він.

Розмови з батьком завжди були особливими. Вона могла бути собою, відчувати тепло й підтримку, які допомагали їй зберігати свою внутрішню силу.

— Гаразд, я побігла. Мені ще треба показати, що я не просто так тут найкраща, — сказала вона, підморгнувши батькові.

— Не сумніваюся, ти ж у мене найрозумніша, — відповів він, обіймаючи її на прощання.

В офіс вона увійшла, мов королева. Її впевнений крок, висока постава і бездоганний вигляд одразу привернули увагу. Працівники шепотілися, але ніхто не смів коментувати вголос.

— Зоряно, вам потрібно переглянути нову угоду, — звернулася до неї асистентка, ледь наздоганяючи її.

— Залиш на столі, я гляну пізніше, — відповіла вона, не зупиняючись.

Її кабінет був великим і світлим, з видом на місто. Вона швидко розклала документи, коли почула стукіт у двері.

— Увійдіть, — сказала вона, навіть не піднімаючи погляду.

До кімнати зайшов Максим. Його постава, впевнений вигляд і легка посмішка змусили її знову відчути те, що вона так старанно приховувала.

— Привіт, Зоря, — сказав він, сідаючи на крісло напроти.

— Що тобі потрібно? — вона підняла очі, але її голос був холодним.

— Я хотів обговорити проект, — сказав він. — І, до речі, ти вже знаєш, що Олеся тепер працює тут?

Ці слова вдарили її, мов холодний душ.

— Що? — вона навіть не приховувала здивування.

— Так, вона дизайнер. Вирішила спробувати себе в реальних проектах.

— І це була твоя ідея? — її голос став крижаним.

— Ага, — посміхнувся Максим. — Вона талант, а я хочу, щоб у неї був шанс проявити себе.

Зоряна мовчала, але всередині її кипів гнів.

Зоряна ще кілька секунд мовчки дивилася на Максима, намагаючись стримати злість, що вирувала всередині. Її обличчя зберігало маску холодної байдужості, але думки крутилися, як вихор.

— Талант? — перепитала вона з іронією, піднімаючи одну брову. — Олеся дизайнер? Що ж, Максиме, це несподівано. Ти, мабуть, справжній фахівець у тому, щоб знайти "приховані таланти".

Максим, схрестивши руки на грудях, трохи нахилився вперед.
— Вона заслуговує на шанс, і я радий, що можу їй його дати.

— Ти завжди такий щедрий, — Зоряна схилила голову набік, демонстративно посміхнувшись. — Але скажи, ти впевнений, що Олеся впорається? У нас тут високі стандарти, і не кожен здатний їм відповідати.

— Не хвилюйся, вона впорається, — коротко відповів Максим, у його голосі звучала впевненість, яка ще більше дратувала Зоряну.

"Значить, ти вирішив привести сюди свою кохану? Подивимось, як довго вона витримає," — подумала Зоряна, і в її голові вже народжувався план.