Розділ 4.6

Свідомість знову затуманилася. Спогад, наче пісок крізь пальці, почав покидати її пам'ять.

Дівчина заревла не своїм голосом, опираючись з усіх сил й не віддаючи спогад. Позаду стояв кластер, і стискав її голову. Вона зрозуміла: увесь цей час істота тримала її свідомість у лещатах.

Темні ментальні руки, розчинилися в повітрі, як тільки вона оглянулася.

Знов рев. Її, ворогів, Дакіра.

Принцеса побігла до воїна, простягаючи до нього руки. Той бився з десятком ворогів, з останніх сил. Асаліса рвалась на допомогу, та не встигла. Свідомість знов затуманилася, і вона впала, каменем.

Дакір побачив, як її тіло обм'якло, і його самого поглинула сліпа лють. Він заричав, і полум'я вирвалося з його тіла, змушуючи тіні кластерів горіти й відступати.

Пекло.

Під рик ворогів, воїн кинувся до коханої.

— Асалісо! Гей, отямся! Благаю! — кричав він, струшуючи її тіло.

Раптом у небі спалахнуло світло, і над вежею знову навис корабель. Та не встиг Дакір вищирити зуби, як Асаліса отямилася і з тривогою схопила його за руку.

— Я чула чийсь голос… Він покликав мене, Дакіре!

Як тільки вона заговорила — Корабель зник.

Принцеса ж ледве підвелася на ноги й озирнулася навкруги.

— Здається, у мене вийшло! — проронила вона, схвильовано.

— Сигіли спалахнули! — вигукнув воїн, вказуючи на стовпи, що сяяли блакитним світлом.

І тут, у просторі пролунав голос нізвідки:

— Нижчі раси, вітаю вас!

— Хто тут?! — схопився за клинок Дакір.

— Ви хотіли поговорити. До мене дійшли такі чутки. Тож ось я, готовий до переговорів.

— Покажи своє обличчя! Не ховайся!

— Я так далеко, що ви не здатні навіть уявити таку відстань. Та наші технології дозволяють мені розмовляти з вами з іншого кінця Всесвіту, — голос був сповнений величної зневаги.

— Але хто ти? Ти ж не просто кластер, — мовила Асаліса.

Звук підступної усмішки злився з мерехтінням далеких зірок.

— Кластери — мої слуги. Я ж дещо інший.

— Чому ви нападаєте? — пролунало жорстке запитання космоліри.

Голос відповів, дзвінко, мов падаюча комета.

— Ми несемо просвітлення! Ми даруємо знання тим, хто прагне розуміти світобудову. Тих же, хто опирається еволюції, ми винищуємо.

— Це геноцид! — прошипіла Асаліса.

— Так. І на вас чекає те саме, якщо ви не приймете нашу владу.

— Ми прагнемо миру! Але й рабами не станемо!

Голос на мить зник. Наче в роздумах. А потім...

— Будь ласка, назви себе, діво, що покликала мене, — несподівано попросив він, з цікавістю.

Дівчина притисла кулак до грудей.

— Принцеса космолірів, Асаліса Фріл! Я хочу врятувати свій народ!

— Тобі не судилося, — холодно заперечила істота.

— Що? Ні! Я не здамся!

— Але тобі не судилося! — голос став лютішим, і в просторі пролунав грім.

А потім настала тиша. Напружена, важка тиша.

Принцеса заплакала, німо. Стільки болю, жертв, сил — і все марно.

Несправедливість.

Зірки сумно замерехтіли. І на її, просякнуті відчаєм, сльози все ж відповіли.

— Ти житимеш… Як і твій коханий, з яким у тебе така неймовірна історія знайомства, — повернувся голос.

— Тобто ми житимемо? — здивовано перепитала дівчина.

Голос став байдужим:

— Всесвіт так вирішив. А я його слухаюся… До речі, я все сказав. У мене ще багато світів для завоювання.

— Стій! Як зупинити війну?! — не здаючись, закричала вона, коли побачила, що сигіли починають згасати.

— Ніяк! Моє рішення непохитне! — долинув із глибин космосу розлючений рик. — Але ти справді смілива.

І тут Асаліса відчула, як її тіло огорнув крижаний холод, що пробирав до кісток.

— Я справді збережу життя вам обом. Хоча відчуваю присутність і третього… Якщо хочеш щасливого життя, у мене є пропозиція. Я збережу пам'ять про твій народ. Ви не зникнете безслідно, адже залишишся ти та... твоє майбутнє потомство. Але через багато років я дещо попрошу у спадкоємиці твого дару.

— Про що ти? — спантеличено прошепотіла дівчина, інстинктивно поклавши руку на живіт.

І в цей момент... Її немов обійняли. Крижаний, невидимий дотик.

— Це угода! Життя за життя!

Голос розчинився. Але наостанок Асаліса на мить побачила образ його власника: довге біле волосся, бездоганне обличчя і світло-сірі очі, що палали мудрістю і люттю того, хто бачив усе. Загарбник був подібний до божества, але такого, що несе лише руйнування.

— Я його бачила! — нажахано вигукнула Асаліса.

— Кого?! — підбіг до неї Дакір та обійняв, заспокоюючи.

— Його… Загарбника, — приголомшено прошепотіла вона.

— Ходімо звідси! — наказав дракон і, піднявши кохану на руки, розправив крила.

Вони спустилися з вежі, але Асаліса все ще не могла оговтатися. Жах охопив її, коли на руці спалахнула й проступила мітка у вигляді розколотої зірки.

Дакір накрив поцілунком її тремтячі вуста, але принцеса була відірваною від реальності. Усвідомлення того, що сталося, полонило її розум. А совість вмерла.

Вона уклала угоду з дияволом. І ця угода не обіцяла світлого майбутнього Абрраріону. Невже весь цей шлях був марним?