Розділ 4.4

Спогад спалахнув востаннє, яскравий і болючий, перш ніж згаснути назавжди.

…То була фатальна ніч. Ніч, коли вона вперше побачила і Дакіра, і тінь нової загрози.

Асаліса сиділа на березі того самого озера, і її пальці несвідомо креслили візерунки на теплому піску. Раптом вона помітила спалах у глибинах космосу — ніби хтось запалив і миттю загасив далеку зірку. Це змусило її здригнутися. А потім крізь простір, мов поранена комета, промайнула вогняна постать. Цей об'єкт із гуркотом упав в багряний пісок неподалік, змусивши землю затремтіти. Пролунав грізний, сповнений болю рев, і велетенські крила розправилися, розкидаючи іскри. Вони палали, і під цим живим вогнем, ридаючи, згорав чоловік.

Асаліса скрикнула і, забувши про страх, побігла до незнайомця. Та коли вона підбігла ближче, то ледь не закричала від жаху. На його шкірі проступали знаки, які вона бачила лише в древніх сувоях — символи драконячого роду. Зробивши кілька кроків назад, вона впала на пісок, не вірячи власним очам.

Чоловік неймовірним зусиллям волі звівся на ноги і змусив свої вогняні крила зникнути. Його палаючі червоні очі окинули простір поглядом і зупинилися на ній.

— Де я? — хрипко запитав воїн, ступаючи крок уперед і хитаючись.

Асаліса забула, як дихати. Вона, сама того не відаючи, прийшла на допомогу жахливому дракону — воїну з народу, з яким її батько так і не уклав миру. «Цар вбив би мене за саму лише думку про допомогу варвару!» — подумала вона, а потім...

— Хто ти? Назвися! — поставила зустрічне запитання, тремтячим голосом.

— Моє ім'я… Дакір, — ледве вимовив воїн і знесилено впав.

Асаліса, підкорившись інстинкту, кинулася вперед і ледве встигла його підхопити.

Тіло дракона було гарячим, як жар.

— Що з тобою сталося? — стривожено запитала вона, підтримуючи його.

Чомусь цей ворог видався їй… не таким, як описував батько. У його рисах було щось шляхетне.

Асаліса була надто миролюбною для войовничих стандартів свого роду. Вона знала, як багато можна досягти мирним шляхом, та батько лише дорікав, що вона нічого не тямить у гідності.

— Напали… Хтось… дуже сильний! — видихнув чоловік.

Але хто може бути сильнішим за дракона? Діва занепокоїлася ще дужче.

— Ходімо… ти стікаєш кров'ю! Тобі потрібна допомога.

— Твоє волосся… — прошепотів він, розглядаючи її пасма, що сяяли в темряві, мов зоряний пил.

Асаліса застигла. Не можна, щоб він дізнався, хто вона така.

— Я з племені альбінів, — швидко вигадала вона. Серце шалено калатало.

— А я вже злякався, що ти космоліра… — з полегшенням видихнув воїн.

— Ні! Космоліра не стала б допомагати дракону, — відповіла принцеса, відчуваючи дивний укол провини. — Хоча я спершу подумала, що ти з іншого крилатого племені. Ніколи не бачила, щоб дракон палав, як смолоскип.

— І я не бачив… Але там, у небі, було щось дуже дивне. Воно спотворило мою магію, обернуло її проти мене.

— Це лякає, — щиро відповіла Асаліса, дивлячись у темне небо, де щойно пронеслася смерть… і почалася їхня історія.