Розділ 4.3

Асаліса сиділа на ліжку, обійнявши коліна. Золоті кайдани холодили шкіру. Вона роздумувала про втечу, але куди бігти, коли ти в полоні у власного батька?

Раптом вона почула тихий стукіт у вікно. Принцеса миттю скочила на ноги, але розчарування обпекло її — ланцюги не пускали, зупинивши за кілька кроків до вікна.

А там, за вітражем, у місячному сяйві стояв він.

— Асалісо… Ти тут? — тихо запитав воїн.

— Так, Дакіре! Я тут! Але я в кайданах, і не можу дістатися до вікна! — засмучено вигукнула дівчина.

— Тоді відійди! — наказав він і приклав долоню до скла.

Принцеса відступила, а вітраж у ту саму мить почав танути, стікаючи по стіні розплавленим склом. Дакір пробив собі шлях до кімнати. Пробравшись усередину, він одразу кинувся до Асаліси і схопив її в обійми.

— Я прийшов за тобою, як і обіцяв… — прошепотів він, цілуючи її в маківку.

— Мій воїне… — дівчина підняла на нього зачарований погляд й затамувала подих. Його мужнє обличчя було вкрите синцями, але він ще ніколи не був прекраснішим, ніж зараз.

Ні, вона більше не могла себе стримувати. Кохати його — необхідність.

Дакір нахилив голову, бажаючи торкнутися її губ. Він відчував, як шалено б'ються їхні серця. Він накрив вуста коханої палким, відчайдушним поцілунком і міцно притиснув її до себе.

Асаліса розтанула. Не було сил протистояти цим почуттям.

— У нас мало часу! — неохоче відірвавшись від її губ, видихнув він.

Не гаючи ані миті, він схопив її ланцюги й розплавив їх жаром своїх долонь.

Золото окропило підлогу.

— Йдемо! — наказав воїн і, взявши дівчину за руку, повів її до вікна.

Асаліса першою залізла на підвіконня. Зробивши крок уперед, вона заплющила очі й закликала свої крила. Прекрасні золоті крила, що спалахнули в темряві, мов маленьке сонце.

— За нами будуть гнатися, але іншого виходу немає! — крізь зуби промовив Дакір і, прийнявши драконячу напівформу, полетів за Асалісою.

Його темні крила зливалися з нічним небом, а ось сяйво принцеси було видно за кілька кілометрів. У просторі одразу пролунав грім — кластери помітили їх.

Добравшись до вежі, принцеса кинулася до центру даху. Поки Дакір, мов темний ангел-охоронець, відбивав атаки ворогів, вона читала древні заклинання. Вона відчувала, як магія витягує з неї сили. Та воно того вартувало. Колись її раса вміла розмовляти з будь-якими прибульцями. Була надія, що й кластери вийдуть на контакт. Асаліса сильно ризикувала, намагаючись зв’язатися із загарбниками вночі, коли вони зазвичай були наймогутнішими. Але... війна могла початися саме зараз! Тож вибору не було...

В голові роздався дзвін.

Космоліра знала, що потрібна жертва. Магія завжди вимагає плату. Але вона не думала, що Всесвіт забере в неї спогад про першу зустріч і перший поцілунок з її коханим.

Все промайнуло перед її очима, мовби відбувалося наяву: тихий вечір біля озера, його здивований погляд, невпевнений дотик його пальців до її щоки, солодкий трепет першого поцілунку… І це все почало тьмяніти, зникати, перетворюючись на білий шум.