Розділ 4.1

Настав новий день.

Корабель загарбників беззвучно приземлився біля вежі рівно в зеніті Абрраріона, коли сонце стояло найвище і палило нещадно. З нього повільною, методичною ходою вийшло декілька кластерів. Вони підняли свої закриті шоломами голови, вивчаючи зруйновану споруду.

Один із них приклав кістляві пальці до окулярів, і лінзи на них спалахнули блакитним світлом, щоб сканувати залишки магії. Кластер промовив кілька слів, що складалися з різких, шиплячих звуків, і подав знак капітану, що спостерігав за всім із кабіни пілота.

Капітан, у свою чергу, натиснув кілька символів на дисплеї. Перед ним з’явилася тремтяча голограма. Холодний, нелюдський погляд пронизав його наскрізь. По той бік зв’язку знаходився хтось могутній, схожий на кластерів, але водночас інший — величніший і страшніший.

З голограми донісся його низький, вібруючий голос:

— Арра ераса космолір! Ішш асси! (Магія космолірів! Знайти її!)

Бліді губи істоти витяглися в моторошній усмішці. Капітан шанобливо кивнув.

— Хааас Абрраріон! — вигукнув він і перервав зв'язок.

Віддавши наказ через свій комунікатор, капітан спостерігав, як його підлеглі припиняли вивчати руїни і мовчки поверталися на корабель.

За мить судно так само беззвучно знялося з місця і зникло в небі.

…

Асаліса прокинулася в розкішних покоях. Шовкові простирадла, різьблені меблі, тонкий аромат квітів — усе було гідне принцеси. Та щойно вона спробувала підвестися, тіло пронизав біль, а її рух супроводжував тихий дзвін. Опустивши погляд, принцеса побачила, що її щиколотки заковані в тонкі, але міцні золоті кайдани, прикріплені довгим ланцюгом до стіни.

Асаліса заричала від гніву. Полонянка у власному палаці.

— Батьку! — закричала вона з такою люттю, що, здавалося, стіни здригнулися. З останніх сил вона зробила ривок, намагаючись вирвати ланцюг зі стіни.

Але сили не вистачило. Асаліса впала на коліна і кілька разів вдарила кулаками об мармурову підлогу. Їхній план провалився. А Дакір… де він зараз? Живий?

Вона кричала його ім'я, кричала прокльони, доки її не почув увесь палац.

Батько не змусив себе чекати. Двері розчинилися, і на порозі з'явився грізний образ царя в золотих шатах.

Донька підняла на нього розлючений погляд, в якому горіли тисячі запитань.

Цар склав руки за спиною і повільно підійшов.

— Ти не відчуваєш себе зрадницею? — запитав він із крижаною зневагою, нависаючи над нею.

— Зрадник тут лише ти! — закричала вона. — Готовий згубити всіх заради власної гордині!

Її слова вдарили його, мов батіг.

— Жахливо, що замість великого воїна в мене народилася потаскуха! Жодної поваги ні до мене, ні до себе, ні до народу! — він випалив кожне слово, наче отруту. Батько ненавидів її, бо бачив у ній уособлення всього, що зневажав: непокору, інакомислення, жіночу слабкість.

— Дакір міг врятувати нас, — упевнено сказала Асаліса.

Архіс збожеволів від її слів.

— То хай нас краще зітруть з лиця Абрраріона, ніж я дозволю брудним драконам рятувати моє царство!

— А нас зітруть! Запам'ятай мої слова! — і як же принцесі хотілося помилятися.

— Заткнися! Радій, що після такої ганьби я взагалі впустив тебе до палацу! — високомірно мовив батько.

Зарозумілість.

Він ніколи не любив доньку, бо такий цар не може любити нікого, крім себе та своєї мрії про велич космолірів. Та ця ера минула.

— Міг і не впускати! — кинула йому в обличчя Асаліса. — Я не хотіла сюди повертатися.

Цар смикнув губами.

— Посидиш тут до початку війни… подумаєш, що для тебе важливіше: твоя порочна інтрижка з генералом драконів чи честь і гідність нашого великого народу!

За цими словами він пішов.

— Честь і гідність… Слова, якими ти виправдовуєш власну дурість! Гучно ж ти кричатимеш про честь, коли побачиш загиблі тіла воїнів, які вірили в тебе! — проричала Асаліса йому вслід.

Архіс застиг біля дверей, але не обернувся. Чи могла жінка щось розуміти в честі воїна? Він вважав, що — ні.

Ті, хто народжені воювати, ніколи не схилять голови. Краще померти стоячи, ніж жити на колінах.