Розділ 3.2

Піднявшись на дах, діва вийшла на середину й здійняла руки до небес. Заплющивши очі, вона почала шепотіти слова прадавньою мовою. Енергія почала збиратися довкола неї, а каміння під ногами вкрилося мерехтливими блакитними візерунками.

Дакір стояв збоку, охороняючи її. Але раптом у небі зі свистом промайнула стріла і вп'ялася йому в ногу.

Дакір заревів від болю і люто озирнувся. Асаліса урвала закляття і кинулася до нього. Воїн схопив золоте древко і з гнівом висмикнув стрілу.

— Це твої! — прошипів він, вихоплюючи клинок.

Принцеса підвела погляд й застигла. Небо було заповнене загоном золотокрилих солдатів, що летіли просто на них.

— О ні! — стривожено видихнула вона.

— Стій, Асалісо, інакше буде лише гірше! — пролунав у просторі грізний, до болю знайомий голос.

— Батьку! — у натовпі Асаліса впізнала царя. Його неможливо було не помітити. Архіс, чистокровний космолір: широкоплечий, золотоволосий, з обличчям, висіченим із каменю. І з поглядом, що заморожував кров. Асаліса знала цей погляд. Він обіцяв лише біль. Її батько був деспотом, для якого честь і древні догми важили більше, ніж життя власного народу.

— Схопити її! — пролунав його наказ.

Асаліса відчула крижану хвилю поразки. Все життя вона боролася не з драконами, а зі своїм батьком. Він ніколи не чув її. Не вірив їй. Для нього вона була лише розчаруванням. Наївною маленькою принцесою.

Вона спробувала вирватися, але солдати, її власні воїни, накинулися на неї, притискаючи до землі.

— Відпустіть мене! Я наказую! — кричала вона, але все було марно.