Розділ 2.6

Вогонь тихо потріскував у каміні, кидаючи танцюючі відблиски на стародавнє каміння. До світанку було ще далеко. Тут, у серці зруйнованої вежі, час ніби зупинився. Можна було забути про все хоча б на кілька миттєвостей і дозволити собі відпочити.

Минула година, друга. Асаліса, заколисана теплом його тіла, задрімала. Як же добре було в його обіймах. Безпечно. Вона не хотіла думати про те, що він — ворог. У глибині серця все ще жевріла крихітна, уперта надія на майбутнє поруч із ним.

Але світ був надто складним для простих надій. Асаліса розплющила очі й відчула, як тілом розливається відновлена сила. Чомусь думки про війну завжди відроджували її з попелу. Можливо, тому що війна вимагала ясності, а близькість Дакіра занурювала в солодкий, зрадницький туман. Вона звелася на ліктях і кинула погляд у розбите вікно. Темрява. Хмикнувши, принцеса лягла назад і одразу відчула на собі його погляд — пильний, пронизливий, всепроникний. Вона неохоче повернула голову. Червоні очі дивилися на неї з таким глибоким інтересом, що серце мимоволі здригнулося. Ні, дарма вони були так близько…

— Коли все це скінчиться, давай поговоримо про нас, — несподівано запропонував Дакір, і його голос був тихим, як шелест попелу.

Принцеса й сама цього хотіла, але між ними знову постала невидима стіна.

— Це може ніколи не скінчитися.

— Але ж і ми вічні, так, Асалісо? — його голос огортав, не залишаючи шляху для відступу. — Народжені під одними зірками, пов'язані долею.

— Не знаю… — вона намагалася опиратися магії його слів.

— Я відчуваю твою брехню, — прошепотів він, схиляючись ближче. — У твоєму тілі досі спалахує полум'я, коли я торкаюся тебе…

— Дакіре…

Асаліса ненавиділа почуватися рабинею. Космоліри — вільний народ. А вона так легко стала полонянкою заборонених почуттів. Це виснажувало її, а Дакір, бачачи її страждання, знову почав шепотіти слова, що зводили з розуму.

— Ти все ще хочеш бути моєю… Прагнеш відчути мої губи на своїй шкірі. Згадати, як ми дихали в унісон. Ти ж так цього прагнеш…

Його шепіт був прокляттям і ліками водночас. Свідомість туманилася.

— Прагну. Але ти для мене — отрута! — тремтячими губами промовила дівчина.

Воїн був дивовижно ніжним. Він узяв її долоню, підніс до своїх вуст і повільно поцілував кожен палець.

— Колись ти вважала мене своїми ліками, — хмикнув він, дивлячись їй у вічі.

— Тепер усе минуло, — уперто наполягала вона, хоча власне тіло зраджувало її, здригаючись від його дотиків. Вона насолоджувалася, продовжуючи брехати, що все в минулому, хоча насправді була готова знову віддатися йому без залишку.