Розділ 2.4

Воїн полегшено видихнув. Гучне виття стихії та ворогів змінилося тишею. Небезпека минула.

— Дакіре... — долинув до нього слабкий, стривожений голос Асаліси. Навіть зараз, ледь жива, вона хвилювалася за нього.

— Як ти? — злякано запитав він, миттю опинившись біля неї.

— Було важко… — тихо мовила принцеса, і в її голосі вчувалася тінь усмішки. — Але головне, що ми дісталися. Тепер залишилося зовсім трохи.

Вона спробувала звестися на ліктях, але тіло пронизав такий різкий біль, що з її губ зірвався тихий стогін. Асаліса зціпила зуби й покірно опустилася на холодний камінь.

— Ні! Не смій! — голос воїна був не наказовим, а благальним. — Тобі потрібен відпочинок! Я віднесу тебе всередину, розпалю вогонь. Ми зачекаємо світанку, і лише тоді перейдемо до фіналу.

Дівчина ледь помітно кивнула. Вона була неймовірно втомлена. Закляття висмоктало з неї всю енергію до останньої краплі. Бліде обличчя, розтріпане зоряне волосся, пересохлі губи… Вона мала вигляд тендітної квітки, що зів'яла.

Дакіру було нестерпно бачити її такою. Він хотів бачити її бадьорою, щасливою, або навіть розгніваною. Він мовчки, з безмежною обережністю підняв Асалісу на руки і почав спускатися кам'яними спіральними сходами, що оперізували вежу.

Діва мимоволі притулилася до його грудей, забувши про всі образи. Її тіло інстинктивно шукало порятунку в його теплі. Вона більше не могла боротися із собою — їй потрібні були його сила й ласка, щоб хоч трохи оговтатися.

Дакір же став ще похмурішим. Він не міг насолодитися її близькістю. Він лютував, бачачи її в такому стані. Краще б її очі метали блискавки. Пережити її гнів було б набагато легше, ніж дивитися, як вона згасає на його руках з його ж вини.

Спускаючись усередину, воїн оглядав наслідки давнього апокаліпсису. Колись величні зали стали занедбаними, вкритими товстим шаром червоного пилу. Жалюгідні руїни — усе, що лишилося від серця їхнього світу. Багато циклів тому кластерам вдалося зруйнувати вежу та вигнати звідси велику раду. Якби ж рада діяла й досі… Дакір гірко посміхнувся власним думкам. Після перших нападів народи Абрраріона, замість того, щоб об'єднатися, розпустили раду, яка століттями підтримувала мир. Кожен вирішив, що впорається сам, що доведе велич свого народу. Яке ж це було безглуздя.

Асаліса все це розуміла. Вона знала, що їхній світ не врятувати зброєю, адже Абрраріон утратив свій шанс на єдність. Але існував ще один вихід. Прадавній. Забутий. І заради нього вона прийшла до цієї вежі — місця, де колись укладали договори про перемир’я.