Розділ 2.1

Дакір пильно стежив за небосхилом. Пустеля здавалася безмежною. На цьому відкритому просторі кожна мить була небезпечною. Супутники вірно супроводжували їх, а предки, здавалося, мовчки дивилися з висоти прадавніх зір.

— Шкода, через цих мерзотників я не можу перетворитися навіть на нижчу бойову іпостась. А крила б нам зараз не завадили, — похмуро мовив воїн, нервово стискаючи руків'я меча.

Асаліса ображено зиркнула на нього.

— Краще пішки. Не варто ризикувати.

Вона явно не бажала розмовляти, та він вирішив продовжити.

— Пробач, що не зміг вигадати кращого плану. Я не хочу наражати тебе на небезпеку, але…

Та вона різко його перебила:

— Коли кластери руйнують наш світ, шукати в цьому апокаліпсисі зручності — безглуздо!

Від самої думки про прибульців у Дакіра стискалися кулаки. Але Асаліса вірила в мир, і дракон був готовий повірити в нього заради неї. В ім'я цієї надії вони йшли вперед. Принцеса — заради миру, а дракон — заради того, щоб бути поруч із нею.

І всю дорогу, його Асаліса залишалася холодною, мов крига. Вона завжди вражала його своєю стійкістю. Навіть зараз, коли він божеволів від безвиході, вона виглядала спокійною. Неймовірна діва. Воїтелька. Та, яку треба було відпустити. Але якого паршивого кластера?! Низько благати жінку стати твоєю другою, та ще нижче — здатися без бою.

— Це складний шлях, Асалісо. Я боюся за тебе… — стривожено промовив воїн.

Вона проігнорувала його. Нехай турбується про іншу.

— Байдуже. Ми йдемо до кінця. Навіть крізь піщану бурю і гнів кластерів! — войовничо мовила дівчина.

— Як забажає моя відважна принцеса! Адже заради неї я готовий перевернути світ! — Дакір ледь помітно всміхнувся.

Асаліса лише зневірливо скривила губи. «Лише спробуй повірити його словам!» — подумала вона і рвонула вперед.

Дакір засмучено дивився їй услід. Вона більше не довіряла йому. Він опустив голову і, несподівано для самого себе, прошепотів у вітер:

— У мене з нею ніколи й нічого не було…

Асаліса все чудово почула, але й бровою не повела. Його слова більше нічого не варті.

Воїн був готовий кричати від безсилля. Він знав, що все зруйнував. Проте на відчай не було часу. Шлях попереду лишався небезпечним, а в просторі знову й знову лунав гуркіт, що змушував пару здригатися і прискорювати крок.