Розділ 1.5

Дракон ненавидів себе цієї миті. Хіба вона заслуговувала на такі страждання? Звісно, ні. Та він продовжував її мучити, безжально, переконуючи себе, що не має іншого вибору. Перед лицем Всесвіту Дакір постав справжнім негідником, але, всупереч усьому, не міг відпустити жінку, яку кохав.

— Асалісо! Я б спалив увесь світ дотла, аби лише бути з тобою! Але це неможливо! Всесвіт поглузував із нас! Ми не мали закохуватися одне в одного… Це помилка.

— Ось ти і знайшов відповідь… Ми — помилка.

Її слова вдарили сильніше за будь-який клинок. Прокляття, краще б він мовчав!

Але Дакір, хоч і варто було, не зміг зупинитися. Мов навіжений, він обхопив долонями її заплакане обличчя і прогримів їй просто в губи:

— Ти зводиш мене з розуму! Скажи, яка різниця, коханка ти чи наречена, коли для мене ти назавжди залишишся єдиною, моєю принцесою, моїм світом?!

Асаліса відчувала жар його дихання. Він нещадно спокушав її, таку залежну від його любові… Але вона не зрадить себе і не принижуватиметься знову! Заради чого? Заради ще однієї ночі, після якої він повернеться до іншої?

Навіть навколишній світ був проти їхнього кохання. Новий порив вітру лише посилив напругу, а хиже завивання ворога десь угорі загострило відчуття небезпеки.

— Дакіре! — вигукнула Асаліса, відчайдушно борючись і з ним, і з власним серцем. — Я не хочу бути другою! Уяви, якби я попросила тебе про подібне — що б ти відповів? Що б ти зі мною зробив?!

Їй так хотілося впитися в його губи, здатися, згоріти в полум'ї пристрасті. Але… вона не могла впасти так низько. Досить!

Чоловік побачив сталь у її очах і сам відступив. Він збагнув, що перетнув межу. Це він довів її до відчаю. Перестарався.

Тож… краще відступити. А тримати себе в руках драконам було надважко. Адже для дракона легше знищити ціле військо, аніж не взяти жінку, якої жадає його прадавній звір.

— Сховай волосся, щоб нас не помітили, — змирившись, промовив воїн і відступив на кілька кроків, даючи їй простір.

Асаліса шумно видихнула. Ще мить — і вона б утратила себе, бездумно здавшись. Хвала богам, вона вчасно схаменулася.

Дакір дістав із наплічної сумки бурий плащ і простягнув його дівчині. Вона мовчки вдягнула його, накинувши на голову глибокий каптур.

Перевівши дух, вони рушили далі. Небо ставало все темнішим, тож до сходу сонця було ще далеко. Втім, як і до вежі. Її похмурі руїни ледь виднілися на тлі далеких гір.