Розділ 1.3

Дівчина, не гаючи ані миті, кинулася до червоного валуна. З-під піску вона хутко дістала арбалет та сагайдак зі стрілами, закинула їх за плече й побігла слідом за воїном. Мокра тканина сукні висихала на бігу. Пасма її зоряного волосся майоріли на вітрі, а босі ноги залишали глибокі сліди на червоному піску.

В одну мить безневинна блакить її очей перетворилася на крижану сталь. М’якість поступилася місцем зосередженій рішучості. Ця тендітна діва була народжена для битви.

Чоловік озирнувся і вказав на бурі скелі.

— Туди! — пролунав його грізний наказ.

Асаліса погодилася кивком і перевела погляд на небо. Між зорями вирувало щось чорне. Темне. Небезпечне. Щось лихе й хаотичне, що несло лише руйнування.

Дівчина насупилася і щодуху рвонула в ущелину між двома височезними скелями, куди вже встиг забігти її супутник.

Дакір вихопив з-за спини клинок і, притягнувши до себе Асалісу, інстинктивно затулив її собою. Хоча він знав, що вона здатна постояти за себе, адже в глибині її зіниць ховалася сила цілого світу, воїн все одно прагнув тримати її під своїм захистом, попри напругу, що стіною стояла між ними.

— Сподіваюся, це скоро закінчиться! — вигукнула дівчина, вириваючись з його обіймів. «Не варто шукати благородних причин, щоб знову до мене доторкнутися», — гірко подумала вона.

Міцно стиснувши зброю і не приховуючи гніву на обличчі, вона рушила вглиб ущелини.

— Боюся, це лише початок… — кинув воїн їй услід, покірно рушаючи за нею.

— Я все ще маю надію на світле майбутнє… — не обертаючись, відповіла Асаліса.

— Ти сильна й непереможна принцеса. Ти врятуєш свій народ, я впевнений у тобі.

Голос Дакіра був твердим, мов камінь. Він не брехав. Він справді вірив у цю тендітну дівчину та її могутність.

— Так… я мушу йти до кінця! — кивнула діва і кинула на воїна такий палкий погляд, що його серце знову здригнулося.

Хай бачить, кого втрачає.

Чоловік різко відвів очі. Надто спокусливий образ. Серце забилося, мов шалене.

— Скажи, коли ти тікала з палацу, тебе ніхто не бачив? — запитав він, намагаючись збити потік думок про те, яка вона прекрасна й недосяжна.

— Ні, гадаю, що ні… Інакше солдати вже були б тут, — серйозно відповіла Асаліса, притулившись плечем до скелястої стіни.

— Добре. Зачекаємо тут кілька хвилин і продовжимо шлях. Ми маємо дістатися покинутої вежі Зоряної Ради до сходу сонця.

Небо знову здригнулося. Воно здавалося неспокійним, напруженим до краю, ніби якась небачена сила от-от розколе його навпіл. Навіть зорі, здавалося, принишкли від жаху.

Принцеса важко зітхнула й перевірила наконечники стріл. Можливо, скоро їх доведеться застосувати в бою. Легкий вітер огорнув її хмарою червоного піску, розвіявши волосся. Цей образ робив її загадковою і неймовірно прекрасною.

Дакір невідривно спостерігав за коханою, поглинаючи кожен її рух. Невдовзі, коли серце ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання, він наважився підійти. Якась внутрішня сила, непереборне бажання штовхнуло його на цей крок.

Та коли воїн став поруч з Асалісою, то відчув усю гіркоту свого становища. Його зводило з розуму бажання, а доля вчинила з ним надто жорстоко: спершу дозволила пізнати рай, коли Асаліса належала йому, а тепер... Скоро цей рай зникне. Він втратить її і повернеться в безодню обов'язку, яку звик називати життям. Таким був шлях воїна. Клятий обов'язок перед своїм народом.