Розділ 1.2

Дакір ступив уперед, розрізаючи воду.

— Асалісо… — владно промовив її ім’я, немов пробуючи його на смак, і кінчиками пальців торкнувся її плеча.

О боги, вона була його одержимістю, його солодким, забороненим плодом! Опиратися цим почуттям було неможливо. Вона — та, кого воїн прагнув забути, і та, заради якої зраджував власний народ.

Але чому вона тікає? Чому не дозволяє обійняти себе?! Невже досі намагається боротися з почуттями, хоча й знає, наскільки це марно?..

— Не чіпай мене! — прошипіла дівчина, відсахнувшись від його дотику, ніби від вогню. — Просто доведемо справу до кінця й розійдемося назавжди!

Її голос бринів від болю. Як же важко було навіть дивитися на нього! Як нестерпно було сприймати його жорстокість, народжену обов'язком!

Дакір розлютився. На його мужньому обличчі заходили жовна.

— Ти ж знаєш, що я раб закону! — прогримів він, і в його голосі прокинувся звір. Зараз він скидався на мисливця, розчарованого полюванням. Його розривало зсередини. Бажання було сильнішим за розум. Воно перемагало. І серце, і тіло благали знову торкнутися Асаліси. Показати їй, хто вона для нього, яка вона насолода, яка жадана… Та зараз вона була недосяжною. Хоч і стояла лише за кілька кроків, між їхніми серцями пролягала відстань у мільйони парсеків. Навіть зорі були ближчими, ніж вона.

— Краще б ти одразу мене покинув! — випалила Асаліса, не в змозі витримати його пильного, всепоглинаючого погляду. — Навіщо було давати цю примарну надію?

Відчай і мука виснажували її душу. Поруч із Дакіром було нестерпно. Хотілося зникнути, втекти, сховатися і від нього, і від усього світу…

— Асалісо… — він знову видихнув її ім’я, наче молитву, і серце дівчини шалено закалатало.

Дакір був хитрим, він досконало знав, як на неї впливати. Але цього разу вона твердо вирішила опиратися:

— Можливо, і в мене є інший істинний…

Одним рвучким, майже хижим рухом воїн скоротив відстань і владно обхопив її за тонку талію. Схилившись над нею, він не дав договорити. Він полонив її, як і хотів. Зараз ним керувала така лють, що він був готовий знищити сам образ неіснуючого суперника.

— Ти не можеш мене кинути, адже тільки я здатен допомогти врятувати твій народ! — його твердий, суворий голос прозвучав майже як погроза.

— Відпусти! — вигукнула дівчина. Хвиля тремтіння прокотилася її тілом від його дотику. Вона боялася власних почуттів, але водночас хотіла потонути в них. І навіки належати йому одному…

Дакір криво всміхнувся, відчуваючи її беззахисність. Він знав, що вона залежна від нього, і знав, що завдає їй болю. Але для чого? Навіщо він це робив?

Навіть боги Абрраріону не могли дати відповідь, лише мовчки спостерігали за цим забороненим, приреченим союзом.

Чоловік силою змусив діву поглянути йому у вічі. Несамовиті емоції! Пристрасть і ненависть поглинали його серце, кидаючи в полон гріховних почуттів. Яка ж диявольська насолода усвідомлювати, що кохана теж залежна. Залежна від нього! Навіки і без права на порятунок. І Асаліса сама це розуміла, через що страждала ще дужче. Але так вирішив Всесвіт. Бо лише Дакір міг їй допомогти. Всупереч усьому, вона мусила підтримувати з ним зв'язок. Адже їй був потрібен бездоганний, найкращий, найсильніший воїн — саме такий, яким був цей дракон. Та було б значно легше, якби ця справа була єдиною причиною, що змушувала її бути поруч із ворогом…

— Нікуди ти не дінешся! Ти залежиш від мене! Повністю! Змирися з цим! — прокричав Дакір і, мов божевільний, потягнувся до її губ.

Але як він сміє сподіватися, що вона відповість взаємністю?!

Стримуючи сльози, Асаліса різко відвернулася й відчайдушно відштовхнула його.

— Остуди свій запал, Дакіре! Я не заслуговую на такі слова! — стійко промовила вона, хоча все всередині палало від люті та образи.

Воїн нервово всміхнувся. Йому було важко прийняти її впертість, але більше він її не торкався.

— Ходімо! У нас обмаль часу! — суворо наказав він, здіймаючи свій пекельний погляд до небес.

Асаліса вимушено кивнула й мовчки пройшла повз нього.

І саме цієї миті Всесвіт був готовий розпочати свою кровожерливу гру.

Несподівано сам простір застогнав, і небесами прокотився гуркіт, що не був схожий на звичайний грім.

Воїн напружено озирнувся і зціпив зуби.

— Прокляття! Сьогодні вони щось надто рано! Біжімо! Треба сховатися, доки нас не помітили!