Глава 3.2. Марна розмова

Глава 3.2. Марна розмова

Владислав

Лілія тягне час і вагається, чи роздягатися їй переді мною, чи ні. Хоча… куди далі? Вона й так стоїть біля дверей в одній лише білизні. Нехай і прикрита рушником, але… Здається, я хотів би побачити, яка вона без білизни. Вся. Так, Владе, куди тебе понесло?

Мій телефон знову вібрує. Чорт! А от Лілія не поспішає і ще досі стоїть у дверях. Чекає мене, поки я зберуся. Але я спокійненько собі одягаю штани й бачу через дзеркало, що дівчина косує на мене. Ніби й хоче роздивитися моє тіло від «А» до «Я», але сама собі забороняє з незрозумілих причин. Дівчинко, чого ж ти така вперта? Вже б давно собі прийняла душ і забула. Так ні ж! Треба чекати й тягнути час, як кота за хвоста.

– Ти вийдеш вже чи ні? – її терпіння закінчується, як і моє, бо телефон вібрує втретє.

– Так, Вікусь, – приймаю виклик, дивлячись на вже розгнівану Лілію. Я ігнорую її питання, а це бісить ще більше. – Чекаєш? Чекай, сонце, чекай, я вже виїжджаю, – спокійно наливаю в руки парфуми та мащу ними шию й підборіддя, тримаючи плечем телефон. – Скоро буду. Сам страшенно скучив.

Боковим зором помічаю, як Лілія махає головою а закочує очі. Від чого б то? Їй що, щось не подобається? От дивна дівчина. Якби хотіла, щоб було інакше, вже б давно роздягнулася й залізла під теплий душ.

– Швидше можна поспішати? – нервує Лілія позаду.

– Хто це там в тебе говорить? Це що дівчина? – занепокоїлася Віка.

– Ні, люба, я один. Тобі почулося. Все відхиляю виклик, бо сідаю за кермо.

– Ну ти й свиня, – скорчила незадоволену гримасу дівчина, яка й досі чекає, поки я вийду з ванної.

– Хмм… Я в вірності нікому не клявся. Хоча… я ж начебто й не зрадив їй, правильно? Чи я щось не так розумію? – підходжу до Лілії впритул.

– А навіщо брехати? – дивиться на мене з викликом.

– Я брехав? Кому?

– Дівчині своїй.

– Вона не моя дівчина. В нас вільні стосунки.

– Що за маячня? З її боку так не здалося. Вона почула мій голос і занервувала. А отже…

– Отак завжди. Вам вічно щось здається, постійно бачите те, чого немає, а потім накручуєте себе до межі, а наостанок нам доводиться вибачатися незрозуміло за що перед вами. Ну, вже ні. Я краще не скажу повної правди, ніж буду лайном.

– Ти…

– Ну… Що я?

– Нічого. Йди вже геть, будь ласка. Я хочу душ прийняти вже нарешті.

– Дівчинко, це мій душ. І якщо я захочу, щоб ти його прийняла, ти приймеш, а якщо не захочу… – беру її пасмо волосся до рук і намотую його на палець.

Лілія обдумує мої слова й вочевидь вони їй не подобаються. Обличчя дівчини скосилося в загрозливій гримасі, от тільки хто тут буде зважати на її бажання? Я точно ні.

– Це мій будинок і тут правила мої. Зрозуміла?

– Може, не твій, а батьків?

Вона ще сміє мені суперечити? Оце так новини.

– Хм… Ти вважаєш, що якщо твоя матінка виходить заміж за мого батька, то я повинен поблажливо до тебе ставитися?

– Я так не сказала, – відвертає голову вбік.

– А як ти сказала? Ти ж поставила під сумнів мої слова, а отже, вважаєш, що мене слухати не варто. Отож запам’ятай. Навіть якщо твоя мати і вийде заміж за мого батька, то ти ніколи не станеш йому дочкою, а мені – сестрою. Затямила? Хоча я чомусь сумніваюся, що діло таки дійде до весілля.

– Сумніваєшся? – хмикає вона.

– Ага. Мій батько теж не пальцем роблений. Він рано чи пізно збагне, що твоя матінка виходить за нього через його статки,  а не з великого кохання, – сміюся вголос. – Яке кохання на старості літ? Ніби те кохання взагалі існує.

– То он у що ти не віриш. Ти не віриш у кохання?

– Ця розмова – марна трата часу. Мені треба вже йти. Я запізнююсь.

– А Віка тебе кохає…

Я затримався на секунду, хоча вже відвернувся і рушив до виходу. Щось глибоко всередині таки зачепила в мені ця дівка. Але не маю часу роздумувати, що саме. Я поспішаю.

***