Глава 3. Спільний душ

Глава 3. Спільний душ

Владислав

Ця бісова дівка зіпсувала мені настрій. Своєю появою в нашому з батьком будинку, своїм невинним виглядом, янгольськими очима та білосніжним довгим волоссям. А поява в душі взагалі вражає! Як тільки на неї дивлюсь, аж злість бере, так і хочеться намотати те волосся на руку та добряче її покарати за те, що з’явилася тут. Ще й дивиться на мене, роздивляється, опускає очі вниз на мою гідність, але потім соромиться, червоніє і відводить їх в сторону. Аж смішно стає з такої ситуації. Мабуть, з сорому прикрилася своїм шмоттям, але нічого так до пуття і не приховала. Я теж встиг багато чого побачити. Її фігурка це просто відпад! Але, Владе, вона стане тобі сестрою… сестрою, трясця!

– А ти що тут робиш? – несміливо питає, але голос її бринить від хвилювання.

Дивна вона. Всі дівчата, яких я бачив голими, не так себе поводили при знаходженні зі мною в одній кімнаті. Вони вішалися мені на шию і хотіли, щоб я їх трахнув. А ця… диво-дівчина соромиться, відвертає очі, хоча бачу, що їй дуже цікаво роздивитися мене. А я й не прикриваюся нічим. Навіщо? Цікаво, в неї хоч був уже секс? Скільки їй там? Максимум двадцять? Гадаю, вже був. Дівки в її віці вже доволі досвідчені в цьому плані ще з шістнадцяти.

Але її зустрічне питання взагалі вибило мене з колії. Вона при своєму розумі? Зайшла в мою душову, застукала мене голим, стоїть, роздивляється мене ще й питаю, що я тут роблю.

– Взагалі то душ приймаю, якщо не бачиш, – повідомляю та обертаюся до дзеркала, щоб намаститися гелем після бриття та поприскати шкіру туалетною водою.

Боковим зором бачу, як Лілія дивиться на мої сідниці. Ох, дівчинко, не спокушай мене.

– Та бачу… Але… Ти тут живеш?

– Пфф… – ще тупішого питання я в житті не чув. – Двоповерховий будинок, купа кімнат, у нас із батьком суміжний бізнес, їздимо разом на роботу. Як гадаєш, я повинен жити окремо?

– Не те, щоб окремо, але гадала, що дорослі чоловіки після двадцяти п’яти років мають жити окремо від батьків.

А тут вона мене вдарила нижче пояса, сучка…

– Де це написано? – запитую роздратованим тоном. – Хто таке сказав? Ти навмисно мене дратуєш? – підійшов до неї впритул. – Не рівняй мене з тим бидлом, яке до тридцяти живе з батьками та за їхній рахунок. Не вважаю, що повинен жити окремо. В мене є свій бізнес, я сам заробляю гроші. То що, мене вже треба приписати до бидла, бо живу з батьком?

– Вибач, я не те мала на увазі…

– А мені здається, що те! – шиплю на дівчину, дивлячись в її глибокі сині очі.

– Я просто подумала… А чому ти тоді приймаєш тут ванну, якщо в будинку так багато кімнат?

Подумала вона… Здається, навпаки.

– Послухай, ти б краще не відкривала свого ротика, бо звідти вилітають не дуже хороші думки. Краще тримай їх при собі.

– А що я такого сказала? – намагається сперечатися, коли я вже відвернувся і збирався йти. – Мені просто цікаво, чому мене поселили в кімнату, в якій ти приймаєш душ? Де мені душ приймати?

– Ти соромишся? Хм… Що я там не бачив? Будь ласка, йди приймай, – вказую рукою на душову кабінку, чим ще більше її збентежив.

– Ти так і будеш тут стояти?

– Мені що, вийти?

– А ще кажеш, шо я не хороші думки вимовляю вголос. А сам що тільки-но сказав?

– Якщо ти не помітила, я ще досі стою голий. Мені так і прогулюватися будинком?

– Та де хочеш і як хочеш прогулюйся, але звали вже звідси.

Ого, які ми впевнені в собі! Відколи це втратилася невинність, а на її місці з’явилася самовпевненість?

– Можу сказати тобі те ж саме.

– Ти геть з глузду з’їхав? Мені треба прийняти душ.

– То йди приймай. Я тобі заважаю? – спокійно одягаю боксерки, дивлячись на знервовану дівчину.

Лілія вже вся червона. Ох, не знаю, про що вона там собі думає. Проте про себе я відмічаю, що мені подобається її бісити. Відчуваю, що буде весело в цьому будинку з появою цієї нахабки.

– Вийди, будь ласка, – каже ще впевненіше, ніж до цього.

Нічого собі! Мене виганяють з моєї ванної кімнати мого будинку! Небачене нахабство.

– Вийду, як одягнусь, – відповідаю впевнено й протяжно. Мою терпеливість можна позичати. – А поки можеш роздягатися й ставати під струмені душу.

Навмисно тягну час й одягаюся дуже повільно. Хочеться побачити, що буде далі. Що Лілія робитиме?

Телефон вібрує, сповіщаючи про дзвінок. Я вже й забув про Віку, з якою мав зустрітися вже о… Трясця! Я запізнююсь. Але байдуже! Мені хочеться додивитися спектакль.

***