Глава 2.2. Вечеря

Глава 2.2. Вечеря

Лілія

Я не могла навіть шматок в рота засунути, настільки мене нервував косий погляд Владислава. Чоловік їв і все дивився на мене, ніби я примара в його житті, яку він хоче розвіяти своїм поглядом. Під таким натиском я не те що їсти не могла, я сидіти нормально не мала змоги.

– Доню, їж, – помітив мій стан Роман Дмитрович.

Коли старший чоловік назвав мене «донею», в грудях щось стиснулося. Так лагідно називав мене мій тато, якого вже пів року як немає. В очах забриніли сльози, коли я пригадала татів ласкавий погляд, який бачу зараз у зовсім ще незнайомого мені чоловіка.

– Щось сталося? – запитав він стривожено.

– Ні-ні. Все добре, – замахала головою, награно всміхнувшись.

– Страви їй просто не до смаку, – всунув Влад свої п’ять копійок.

– Владе… – гримнув на нього батько.

– Мовчу.

– Що ви, Владиславе Романовичу? Страви дуже смачні, – кладу до рота шматок м’яса під його злим поглядом, в якому читається, що я можу отримати ременя за своє нахабство.

– Значить так, – почав старший чоловік свою промову, прочистивши горло, – ми зібралися усі сюди за вечерею, щоб повідомити вам, наші діти, важливу новину, – він взяв долоню моєї мами в свою, і я подивилася на їх сплетені руки. Це символізувало щирість, вірність і кохання, якого в мене ніколи не буде. – Ми вже обрали дату весілля і хочемо вам її сповістити, поки ви остаточно тут не перегризлися, – чоловік суворо подивився на свого сина, а той на мене, проте я відвела погляд. – Вже через місяць десятого жовтня ми з Наталією одружимося і станемо чоловіком і дружиною. Тож сьогодні ми хотіли вам розповісти усі деталі нашого розпису та поділитися нашим щастям.

– Кхм… Щастям… – Влад вголос хмикнув, помахавши головою. – В тебе й минулого разу було щастя, а потім та хвойда зрадила тобі й підставила прямо перед весіллям, очистивши до копійки твій гаманець.

– Владе! – гримнув на нього батько. – Як ти смієш?

– А що такого? Я неправий? Чи може ще скажеш, що ти кохав її до гроба?

– Закрий рота!

– Владе, синку… – почала моя мама, бажаючи поставити крапку між напруженими відносинами батьком і сина.

– Я вам не син і в мене є матір!

– Вибач, я більше так тебе не називатиму, – виправилася вона. – Але, Владе, між нами з Ромчиком і справді панує кохання, – вона лагідно подивилася на його батька.

– Пф… Ромчик…

– Роман розповідав мені про минулі стосунки, в яких жінка його обманула й зраджувала…

– Жінка? Та то була дівчина віку твоєї доньки!

– По-перше, не «тикай» Наталії Володимирівні, вона тобі в матері годиться, а по-друге, синку, моїй обраниці на той час було тридцять років, хоча це зараз ніякого відношення не має до нашої розмови, яку ми ще й не почали.

– Справді? Ти впевнений? Ти документи її хоч бачив? Проте я бачив. Їй було двадцять років і вона обчистила тебе як липку, при цьому ще й зраджуючи тобі то з одним, то з іншим.

– Якщо ти хочеш відповіді на своє питання, то зраджувати твоєму батьку я не збираюсь. Я виходжу за нього заміж, тому що кохаю, – моя мама сама святість. А ще досить недавно плакала від втрати свого чоловіка. Але я їй чомусь не вірю, що кохання до Романа Дмитровича все, що нею зараз керує.

– Та мені, якщо чесно, геть байдуже. Це мій батько з тобою житиме. Тож нехай сам і мучиться, – він встав, навіть не доївши те, що було в тарілці.

– Ром…

– Нехай іде. Він останнім часом занадто запальний. Йому треба охолонути.

Здається мені, що Влад гадає, що й моя мама так само очистить гаманець його батька, проте я теж ще не до кінця усвідомлюю справжні мотиви цього швидкого шлюбу. Та навіть справа не в самому шлюбі, а в тому, що вона виходить заміж тоді, коли ще тільки недавно поховала свого чоловіка. Де жалоба? Хіба так можна?

– Доню, після вечері Марія покаже тобі твою кімнату, згода?

Я лише кивнула на слова Романа Дмитровича.

– В мене прохання… – несміливо мовлю.

– Що завгодно, – чоловік лагідно всміхнувся і я відчула укол сумління за те, що зараз хочу сказати.

– Чи могли б ви не називати мене «донею»?

– Нато, ти подивись тільки, які у нас з тобою дорослі та вперті діти, – він всміхнувся. – Але я розумію. Їм потрібен час для того, щоб звикнути. Добре, домовилися. Я більше не буду тебе так називати, Ліліє.

– Дякую.

Після вечері покоївка показала мені мою кімнату, яка на найближчий час стане моєю. Я сіла на ліжко та оглянулася по стінах невеличкої кімнатки. Тут є все, що необхідно для життя. Широке ліжко, велика шафа, комод, дзеркало з м’яким кріслом навпроти. Білі тони оточують мене скрізь і з усіх сторін. Стіни, меблі, навіть постіль теж біла та вишукана. Я вже сумую за своєю кімнатою в рожевих тонах в батьковому будинку. Там я обирала все на свій смак під час ремонту, а тут.. доведеться змиритися.