Глава 2. Знайомство

Глава 2. Знайомство

Лілія

Що значить «таких, як ти»? Це ж яких таких? І чому я входжу в це «уявне» число? Я взагалі тут знаходжуся тільки з волі матері. Була б моя воля, ноги б моєї тут не було. Але ж ні. Я погодилася, зібрала речі й приїхала в чужу домівку, де мене ще й брудом поливають. Це що ще за новини?

– Наприклад, – підіймаю брову вверх, роблячи виклик чоловіку.

– Ти що, не розумієш? – скептично всміхається.

– Анітрохи, – роблю серйозний вигляд обличчя.

Чоловік довго дивиться на мене, до кінця не розуміючи. Бачу навіть як якісь субтитри пробігають повз його очей. Ото задумався! Не знаєш, хлопче, що сказати?

– Лілія, – вирішую припинити нашу довгу мовчанку та протягую руку для знайомства.

Чоловік знову дивиться протяжним поглядом то на мої очі, то на мою протягнену долоню. Але вирішує її не потискати.

– Влад, – грубо кидає, тримаючи руки в кишенях штанів, а погляд на мені.

– Приємно познайомитися, – відповідаю, повністю розгубившись.

Я, звісно, розуміла, що мене тут ніхто не чекає і радіти моїй появі точно не буде, але ж не так відкрито починати знайомство з ворожнечі. Та, здається, Влад категорично налаштований проти мене. І це ще при тому, що він мене абсолютно не знає. І ще не знає навіть те, що я теж проти цього шлюбу.

– Діти, проходьте до столу, – почувся поблажливий голос Романа Дмитровича. – Ви ще встигнете познайомитися і порозмовляти про все.  

Чомусь батько Влада більш привітніший, ніж його син. Сивий чоловік всміхається і воркоче з моєю мамою, ніби вони дійсно голуби. Він часто торкається руки матері та щиро їй всміхається. Слухає її уважно та з теплотою. Може, вона йому і дійсно подобається? Бо про кохання за кілька місяців побачень не може бути й мови.

Ми з Владом пройшли і сіли за стіл. Звичайно, що сіли навпроти, а не один біля одного. Син сів біля свого батька, а я біля матері. Про джентльменські навики в сина Романа Дмитровича годі й говорити. Влад не відсунув для мене стільця, як відсунув його Роман Дмитрович для моєї мами, коли вона сідала, хоча мені здається, що в такій ситуації він повинен був це зробити. Проте з огляду на те, що хлопець налаштований до мене вороже, звісно, що такої гостинності від нього й годі чекати.

– Отже, почнемо, – сказав привітний голос господаря будинку. – Маріє, будь ласка, неси для нас вечерю.

Покоївка вже через хвилину почала носити до столу різні страви. Тут були й запечена качка, й фаршировані овочі та різноманітні закуски. Від аромату аж дух перехоплювало та подразнювало мої слизові оболонки, наскільки хотілося все скуштувати. Проте, як тільки кину око на якусь страву, одразу ловлю на собі льодяний погляд сірих очей. Влад дивився на мене так прискіпливо та з викликом, ніби очима промовляв: «Що ти тут робиш? Йди геть звідси!»

– Ліліє, розкажи нам, будь ласка, чим ти займаєшся? – запитав мене Роман Дмитрович.

Відчула як миттю почервоніли мої щоки, оскільки всі три пари очей подивилися на мене. Я вже змирилася з тим, що сиджу мов на голках, через колючі погляди Владислава, але й усі інші…

– Я навчаюся в університеті на економічному факультеті.

– Ооо, економіст – це дуже добре. Владу саме в компанію потрібен економіст.

– Вакансія закрита, – холодно мовив його син.

– Як? Ти ж мені тільки вчора казав, що ще шукаєш гідного працівника на посаду. От Лілічка чудово підійшла б на цю вакансію.

– То було вчора, батьку, – знову льодяний тон і колючий погляд зосередився на мені. – В мене добре працює відділ кадрів.

– Я ще навчаюсь… – вирішила тихо втрутитися в їх розмову, але вийшло так, що я пропищала слова. – І роботу ще не шукаю, – прочистила горло.

– Це тішить, що ти навчаєшся і не хочеш поєднувати навчання з роботою, – прокоментував сивоволосий чоловік. – Це означає, що ти повністю віддана своєму навчанні та відповідно отримаєш хорошу кваліфікацію. Владе, а ти задумайся.

– Я й думати ні про що не буду, – чоловік кинув собі до рота шматок м’яса.

– Не будь таким категоричним. Вона ж твоя майбутня сестра.

– В мене ніколи не буде сестри, – прогарчав Влад. – А зведена сестра – це не сестра.

– Негайно вибачся! – привітний голос Романа Дмитровича вмить став суворим.

– Батьку!

– Негайно, я сказав! Думати треба, що й кому ти кажеш! Ти вже дорослий чоловік, а поводишся як підліток!

– Я не підліток.

– То й поводь себе відповідно.

Владислав зціпив губи в тонку лінію та гадаю, що в цей момент він багато чого хотів сказати нам усім. Але він вдихнув свіже повітря, видихнув, а потім сказав:

– Вибачте мені. Я не подумав.

– Все добре, синку, – відповіла моя мама, на яку Влад теж кинув злий погляд.

Здається мені, що в цьому погляді син Романа Дмитровича багато що хотів сказати моїй матері, але потім перевів очі на батька та знову заспокоївся.