Глава 1.2. Новий дім

Глава 1.2. Новий дім

Лілія

Мама невблаганна, а тому я йду збирати свої речі. Якби я не хотіла цього робити, я мушу, оскільки не хочу, щоб вона і справді спалила батьків дім. Я буду сюди повертатися дуже часто, гортатиму світлини старих фотоальбомів мого дитинства, де зображений тато, і згадуватиму його у своїх спогадах. Нехай так, але він завжди житиме у моїй пам’яті.

Коли повернулася до своєї кімнати, зачинилася зсередини та тихо заплакала, притулившись до дверей. Я уявлення не маю, чому мама так поспішно хоче переїхати до чужого чоловіка, якого знає без року тиждень. Багатство? Ні, не може бути. Хоч вона зараз і марить безбідним майбутнім, однак з татом вона про таке навіть і не мріяла. Вона була чуйною, люблячою, турботливою, доброю і милою жінкою. Що сталося зараз? Я її геть не впізнаю. І, звісно ж, що вона несерйозно сказала про те, що може спалити будинок. Він і для неї багато що означає. Я впевнена. Вона кохала тата, а тому спогади теж – усе, що в неї залишилося.

– Ліє, часу обмаль, – почула за дверима. – Ти хоч збираєшся?

– Так, – втерла сльози та припинила плакати. – Збираюсь, – зробила голос якомога серйознішим. – Я зараз в душ сходжу і переодягнусь.

– Давай тільки швиденько, бо через пів години за нами таксі приїде.

– Таксі? А як же Ромчик? – хмикаю, розуміючи, що йому до мами байдуже.

– Люба, він ще на роботі. Я вже тобі говорила, що він має свою компанію, в якій працює до пізнього вечора.

– А як же ви тоді познайомилися? – хмикаю.

– Я прийшла в його компанію, щоб переоформити на себе цей будинок після смерті твого батька. Може, ти відчиниш чи ми так і будемо розмовляти крізь зачинені двері? – я так захопилася розмовою, що й забула про двері. Але то й не дивно, очі то в мене заплакані й більше думати ні про що не можу, тож маю це приховати від мами.

– То Ромчик твій юрист? – відчиняю двері, але одразу йду до ванної, щоб вона не помітила мій стан.

– Ага, юрист. Ліє, ти ще навіть не почала збирати речі? – галасує мама, як побачила мою чисту застелену постіль, на якій немає жодної одежини, яку я «умовно» складаю в валізу.

– Зараз прийму душ, а потім все складу, – зачиняюсь у ванній.

– Ліє, через пів години приїде таксі.

– Я чула, – роздягаюсь і ступаю в душову кабінку.

– Ми маємо бути готові до вечері в родинному колі.

Вимикаю воду і сподіваюсь, що мені це почулося.

– Що ти сказала?

– Що ми з тобою маємо бути готові до вечері в родинному колі, – невинно повторила.

– Мам, ти це серйозно!? Яке ще родинне коло? Ми з тобою сім’я і все. Більше ніхто не входить у це число.

– Сонечко, але ж я виходжу заміж, тому Ромчик із Владом стануть нам родиною. Ромчик стане тобі татом, а Влад – братом.

– Боже збав! Я не маленька дівчинка, щоб називати твого нового чоловіка татом. А брата в мене ніколи не було й не буде.

Чомусь того Влада я вже ненавиджу, хоч ще ні разу в житті не бачила.

– Люба, ти звикнеш. Спочатку буде важко, але потім звикнеш.

Вмикаю воду, не бажаючи більше слухати маму. Коли вона стала такою впертою й прямолінійною? Невже смерть батька так змінила її?

Я чула ще кілька маминих фраз про те, щоб я швидше приймала душ, бо скоро приїде за нами машина, але не надала цьому значення. Тепла вода змила мої сльози й мені стало легше на душі. Не настільки, звісно, щоб стало легше дихати, але якусь частину туги вона з собою забрала.

Поки сушила довше біляве волосся та наносила туш на заплакані очі, мама вже кілька разів до мене приходила та стала викладати речі з моєї шафи і класти їх до валізи. Я мовчки дивилася на це дійство через дзеркало, бо чомусь мені було абсолютно байдуже. Я не хотіла переїжджати і постійно відтягувала момент зустрічі з «майбутніми родичами».

Хтось посигналив біля воріт будинку й мама побігла, галасуючи, що це вже таксі приїхало, а я ще досі не зібрана. Я важко зітхнула та одягнула свою найкращу чорну коротку сукню з тонкими бретельками. Хоча б нехай вигляд матиму яскравий, якщо настрій тому не відповідає.

Замкнула валізу й махнула на неї рукою. Мені абсолютно байдуже, які речі там знаходяться, бо жити в чужих людей я не збираюся. Я буду часто приїжджати додому, а з часом вмовлю маму, щоб я змогла залишитися жити тут.

Коли почула, що мама знову галасує, звучи мене, я вже спускалася з валізою сходами з другого поверху. Матір заспокоїлася, побачивши мене, а потім одягла своє пальто й взяла ключі від вхідних дверей. Я теж натягнула пальто на плечі. Нехай і не пізня осінь, але ввечері вже прохолодно.  

Дорогою ми з мамою сиділи в таксі й ні про що не розмовляли. Я дивилася на дорогу в своє вікно, а вона – в своє. Ось так і по життю ми часто маємо з нею різні погляди і не збігаємося в думках. 

Таксі нас привезло до величезного двоповерхового будинку, який я б назвала палацом, оскільки тут все було пропахнуто пафосом. Від саду біля будинку до великої альтанки, від доріжок, що вели в дім, до фонтанів, що знаходилися обабіч. Тут справді живуть люди? Чи, може, сюди приїжджають раз на рік, ніби на екскурсію?