Глава 1. Переїзд

Глава 1. Переїзд

Лілія

– Ліє, ходи сюди. Допоможеш, будь ласка, – чую голос мами знизу, але не хочу підійматися з ліжка.

Я надто втомилася за останні тижні. Нічого не хочеться, постійно болить голова, якась незрозуміла апатія напала на мене після смерті батька. Хоч і минулого з того часу вже більше, ніж півроку. Навіть мама змогла почати життя з чистого аркуша, знайшла для себе іншого чоловіка та ось перебирається жити в його будинок. Але я так не можу. Мені постійно не вистачає тата. Я його дуже любила. Він був хорошою, розумною й освіченою людиною, однак вони з мамою часто не ладнали, сварилися і могли тижнями не розмовляти одне з одним. Я не лізла в стосунки батьків, але розуміла, що вони так довго не протягнуть. Гадала, що за кожною наступною сваркою вони розлучаться, але сталося найгірше. Інфаркт забрав батька у його неповні сорок п’ять років. Мама, скільки змогла, погорювала, а потім почала ходити на побачення. Де взявся той Роман Дмитрович Войцехівський, мені не зрозуміло, проте мама за ним аж труситься.

– Доню! Ти де? – кличе мене знову.

– Йду! – неохоче підіймаюся з ліжка й плентаюсь на перший поверх.

Я так не хочу переїжджати з цього будинку. Він тримає в своїх стінах спогади про тата, про минуле, а тому я впевнена, що мені важко буде жити де-інде. Але мама не питає моєї думки. Вона хоче, щоб я переїжджала разом з нею і це питання не обговорюється.

– Допоможи, будь ласка, з валізою, щось вона в мене не закривається, – звертається, коли помічає мене на сходах.

– Це тому, що тут багато речей і вони вже не поміщаються, – бурчу собі під носа, але йду допомогти.

– В мене більше немає валіз, тому потрібно, щоб вмістилося.

– Як? Ти всі валізи вже зайняла!? – питаю здивовано.

Хоча чому я дивуюся? Маман уже давно кігті гострить, щоб поскоріше переїхати з будинку померлого чоловіка.

– Ліє, я не можу тут довго знаходитися, ти ж знаєш…

– Авжеж знаю.

– Саме тому, коли Ромчик запросив мене переїхати до нього, я одразу погодилася.

«Ромчик»… Фе…

– Тут мене стіни душать, я спати вночі не можу. Мені щоночі здається, що Толік прийшов по мою душу.

– Чомусь мене тато вбити не хоче, – складаю руки під грудьми.

– До чого ти ведеш?

– Ні до чого, – ухиляюся від відповіді.

– Гаразд. Закрили тему. Ти вже свої речі зібрала?

– Мам, от чесно, я не хочу переїжджати в чужий будинок. Мені й тут нормально живеться.

– Що!? Ти що, ще досі не зібрала речі? – здається, вона пропустила мої слова повз вуха.

– Кажу ж, що я не хочу переїжджати. Я краще залишусь тут.

– НІ! – вона голосно вигукнула й округлила свої очі.

– Чому «ні»? Мені вже дев’ятнадцять. Я цілком і повністю зможу жити і сама.

– Ні і навіть не обговорюється, – вперто стоїть на своєму. – Може, я взагалі продам цей будинок?

– ЩО!? – для мене це було справжньою несподіванкою. – Невже? Ти зараз серйозно? Це ж батьків будинок! Він стільки працював, щоб на нього заробити і ми змогли нормально жити.

– Знаєш, може я тобі зараз і очі відкрию, але твій батько абсолютно мене не кохав. Він не пропускав жодної спідниці, а інколи навіть не спав вночі дома.

– Це тому, що він багато працював у клініці, – хмикаю, пригадуючи нічні зміни, в які він часто ходив.

– Ага, працював, – саркастично мовила. – Знаєш, робота хірургом не заважала йому не пропускати жодної спідниці та зраджувати мені.

– Ти це серйозно? Я не вірю.

– Це тому, доню, що ти була маленькою і мало, що розуміла. Я пробачала йому всі походи «наліво» тільки тому, що ти його дуже любила… Та і я його кохала, – мама важко зітхнула. – Але вочевидь, так склалася доля, що зараз я маю стати щасливою вдруге. Тому й хочу, щоб ти була поряд. Сонечко, а може я взагалі заміж за Ромчика вийду? Не потрібно позбуватися такої можливості. Знаєш, в нього є син уже дорослий. Здається, Владиславом звати. Він приблизно твого віку. Може, старший на кілька років. Тож гадаю, що ви подружитеся, – вона мрійливо всміхається.

– Не хочу я ні з яким сином Ромчика дружити. І байдуже мені, як його там звати.

– А це ти дарма. Ромчик буде до тебе поблажливий, якщо ти подружишся з його сином. Він дуже багатий і зможе забезпечити нам з тобою безбідне майбутнє.

– Я навчаюся на економічному, щоб мати для цього безбідне майбутнє, – бурчу під носа.

– Але повір, коли до твоєї хорошої професії ще додадуться хороші статки, це буде вкрай приємно.

– Мені не потрібні чужі статки. Тим більше твого Ромчика. Я залишаюся вдома. Тут, – вирішила покласти край цій безглуздій бесіді та піднялася сходами, як почула вслід:

– Швидко зібрала свої речі, бо спалю цей будинок дотла!

Обертаюся і не вірю, що це сказала моя рідна мати.

***