Глава 22.1

Дмитро не зводить із мене свого погляду. Він, зазираючи в очі, говорить:

— Я буду неймовірно великим брехуном, якщо заперечу той факт, що саме твоя схожість із Таїсією притягнула мою увагу до твоєї постаті. Ти дуже на неї схожа. Тому я не міг від тебе відірватися. Визнаю це.

Мені неприємно слухати ці правдиві слова, але було б ще гірше, якби збрехав.

Я відвертаюся, а в руках сильно стискаю кулон, що аж впивається у шкіру. Робить фізично боляче.

Але тепер хоч зрозуміла його дивну реакцію, яка була тоді… Витріщався на мене, бо згадував кохання, яке втратив.

Одночасно дуже сумно, а мені…

— Але не думай, Віто, що моє зізнання у коханні через те, що ти схожа на матір, — чую його голос. — Не заперечую, що це стало поштовхом… Але це не перенесення тих почуттів на тебе. Вони відійшли у минуле… Ти зачепила мене собою… Тим, якою ти є всередині. Вперта, відважна й трохи шалена… Досягаєш того, що хочеш. Протилежність…

Я пропускаю його слова крізь вуха, бо… Згадую реакцію мами Дмитра на мене. Вона зблідла тоді.

— Моя матір була знайома з нею? — питаю я, адже цікаво, чи мої здогадки правильні.

— Так, — киває. — Вона знала про Таїсію, а тим паче про всі наші плани.

— Зрозуміло, — я перестаю стискувати руку з кулоном. Фіолетовий камінь перед очима та незмінно перехоплює погляд.

До мене під впливом цієї фіолетової барви доходить ще один факт, від якого аж кидає у легке тремтіння, і я знову ставлю питання:

— Це кулон моєї матері? Я не помиляюся?

— Так, — дає підтвердження він. — Він належав Таїсії… Вона колись мені його дала…

— А ти його віддав дівці з клубу, з якою переспав! — уриваю та кривлюся. — Якось не дуже чемно щодо її пам’яті. Зовсім… Хоча й одночасно смішно – потрапив до її доньки.

Чую, як Дмитро голосно сопе, але він не мовчить:

— Коли Таїсія дала мені цей кулон, то сказала, що хоче, аби він у мене був до того часу, поки я її кохатиму. А ось коли перестану - щоб віддав дівчині, до якої це відчуватиму…

— Вона таке сказала? — дивуюся, бо пояснення звучить трохи дивно та занадто мрійливо.

— За той рік ми не один раз сходилися та розходилися. Таїсія боялася, що Олександр дізнається про наш зв’язок… Тому наші стосунки були хиткими, але ми щоразу сходилися… А те, що я віддав кулон – знак, що я її повністю відпустив. Але це не означає, що я зневажаю пам’ять про неї… Зовсім.

— Це дивно… Брати кулон, аби потім іншій віддати…

— Можливо, — погоджується зі мною. — Але у цьому щось є…

— Ну якщо ти цим кулоном відпустив мою матір та віддав дівчині, до якої… Чому ти тоді зранку втік?

Я обертаюся до чоловіка. Він застигло сидить та відповідає:

— Бо за ту ніч ти стала моєю залежністю.

— Прямо так? — трохи не віриться…

Хоча ніби я в ту ніч таке не відчула. Відчула... То чому він не може?

— Так, стала залежністю, — впевнено говорить. — Я погано сходжуся з людьми, а тим паче з жінками… І щоб не поглибити це все – пішов. Утім, не сподівався, що побачу тебе в домі Олександра, а тим паче дізнаюся, що ти його донька…

У голові прокручується і той момент, як він тоді дивився на мене, коли я спустилася зі сходів.

Тепер зрозуміло, чого в нього був сильний шок… Не просто переспав із донькою партнера.

— А якщо я тобі так зовнішньо була схожою на неї – ти не міг здогадатися, що я, ймовірно, її донька?

— Міг, — киває. — Але не міг уявити, що це бентежне життя зведе саме з тобою. Утім, Віто, це неважливо та цього вже ніяк не змінити. Тепер ти зрозуміла, чого я тебе відштовхував і казав, що варто забути?

— Зрозуміла, — продовжуємо дивитися одне на одного. — Усе розумію.

— І віриш у щирість моїх почуттів до тебе? — запитує він.