Глава 21.2

Він дивиться на мене. Різко сумнішає… Невже від моїх сліз, які точно йому видні. Адже сонце ще не сіло.

— Прошу мене вислухати… Це тобі все пояснить. А після всього… Далі вже сама вирішиш, що робити. Вкажеш на двері — я піду. Не стану тобі набридати. Ніколи.

Я стираю долонями сльози та відвертаюся. Гублюся у власних думках, яких багато, і вони протилежні.

Одні кричать, що не треба його в жодному разі слухати, але інші, разом із серцем у грудях, шепочуть протилежне.

Я ж сама не раз хотіла дізнатися, що такого страшного сталося між моїм батьком та Дмитром.

— Добре, — шморгаю носом. — Я тебе слухаю. Говори, але швидко. Не треба прелюдій на три години.

В очах Дмитра з’являється вогник надії, який і мене мимоволі запалює, але…

— Дякую, Віто, — говорить він. — Пропоную сісти в авто, бо там і без прелюдій буде доволі довга розповідь. Чи ти хочеш повернутися до ресторану?

— Посидимо в авто.

Він киває та підходить до мене. Хоче взяти за руку, але я не даю йому цього зробити. Притуляю долоню до себе.

Дмитро хмурнішає, та все одно ми йдемо до його авто, що стоїть неподалік. Ось уже опиняємося в салоні.

Я дивлюся поперед себе, і лівою щокою відчуваю пекучий погляд чоловіка. Не мовчу. Вичавлюю із себе злегка нечітко:

— Говори. Я хочу, щоб усе це нарешті швидше завершилося.

— Скажу, але перед цим візьми свій кулон, — говорить він, і його рука з прикрасою опиняється переді мною. — Прошу.

— Добре.

Беру його різко — ледь не вириваю. Хай би почав швидше говорити!

Знову тримаю цей кулон, якого хотіла позбутися, в руках. Дивлюся на фіолетовий камінь, який чарує очі.

— Понад десять років тому я мав стосунки з твоєю матір’ю, — без прелюдій починає він…

Але, напевно, варто було з ними, бо…

Його приголомшливі слова немов перекривають мені кисень. Я не можу вдихнути. Навіть ротом хапонути повітря.

Також поворухнутися для мене — місія важка. Не можу заглянути йому в очі та переконатися у правдивості слів. А чи може…

— Я у той час саме повністю перейняв бізнес свого батька та познайомився з Олександром, а відповідно — із Таїсією, — продовжує Дмитро виливати шок на мою голову. — Вона сподобалася мені з першого погляду. Усміхнена, життєрадісна… Але не подумай — я не мав на меті навмисно робити її своєю коханкою. Розбивати сім’ю... Так сталося, що після першої зустрічі в будинку твого батька ми перетнулися через декілька днів. У неї на дорозі зламалася автівка, а повз саме їхав я… Тоді ми розговорилися, і… Віто, я не хочу уточнювати все… Скажу лише факт. Далі ми стали потайки зустрічатися…

Дмитро зупиняється, бо чутно з його голосу, як йому важко. А мені…

Я досі не дихаю та не вірю, що моя мама… Моя мама, яка була для мене ідеалом, виявилася брудною зрадницею. Наставляла роги моєму батьку!

Це жахливо!

Обурливо!

Пекучо-злі емоції вирують у мені. Відчуваю, як вони з внутрішньої сторони пропалюють мою шкіру. Ще трохи — і десь зроблять дірку…

Вони вилізуть назовні та вибухнуть!

— Наші стосунки тривали більше року, — збільшує він внутрішні злі емоції. — Потім ми дійшли до того, що так не може продовжуватися, і… Ми вирішили втекти.

Від його слів я різко повертаю до нього голову. Очі знову в солоному морі сліз.

Ідеальний образ моєї мами з кожним його словом руйнується…

Він був у моїй голові як картина, на якій вона усміхається, а зараз на цьому портреті проступає страшна жінка, яка криво посміхається…

— Втекти? — перепитую.

— Так, — голос Дмитра натягнутий. — Але не удвох, як ти думаєш, а з тобою. Таїсія дуже тебе любила та висунула мені умову, що без доньки нікуди не поїде. Я погодився. Для мене було важливо, аби вона була щаслива.

Я жадібно хапаю повітря ротом, а він продовжує:

— Таїсія навіть не розглядала офіційного розлучення, бо твій батько би його не дав. Але нам нічого не вдалося. Хтось розповів твоєму батьку про нас, і він сказився… Мене ледь не пристрелив на полюванні, на яке сам і запросив…

— І шкода, що «ледь»! — уриваю я, відчуваючи всередині неосяжну огиду від цієї ситуації. — Двоє зрадників… Ніколи б не подумала, що моя мама така…

Зупиняюся, бо не можу сказати це вголос… Мені боляче говорити таке про свою матір, змішувати її з нечистотами.

— Віто, не все так просто, як тобі здається, — говорить Дмитро. — Твоя мама… Не думай, що вона якась погана… У неї були свої причини…

— І які? — кривлюся та додаю гостре: — Між ногами свербіло?

Дмитро стискає вуста та відвертається. Чую, як він сопе.

— Я маю рацію? — хмикаю.

— Не впевнений, що саме я маю тобі це говорити. Але я скажу. Наперед попереджаю, що ця інформація дуже неприємна та може кинути чорну тінь на образ твого батька.