Глава 20.2

Ми саме стоїмо перед світлофором, червоні цифри якого показують, що рух заборонено на сорок п’ять секунд.

Після цього я обертаюся до чоловіка, який невдоволено позирає на мене. Його чорні очі проколюють мою шкіру, мов голки шприца, та.. вводять під неї страх. Страх, який я раніше ніколи не відчувала поруч із цим чоловіком. Була лише огида…

Мені чомусь здається, що його рука, яка стискає кермо, зараз вчепиться у моє горло та почне його здавлювати. Безжально. До посиніння моїх губ.

Ось ніби й пальці смикаються…

Невже справді вчепиться в мене?

Я трішки відсуваюся від нього, а права рука торкається дверцят — мацає кнопку, яка їх відчиняє.

Хоча втекти з авто буде важко. Мене ще стримує ремінь безпеки. Поки я його відчеплю, чоловік за цей час сімсот разів зверне мені шию.

— Віто, я чекаю пояснень від тебе, — говорить Дем’ян.

Боже, мені так страшно, що язик на свинцеву кульку перетворюється, але мовчати не можна.

— Треба терміново поїхати на зустріч із партнерами та підписати один важливий документ, — якось ледве ворушу тією важкою кулькою в роті.

— А ти тут до чого? — здіймає він чорні брови та морщить лоба. — Твій робочий день завершився ще пів години тому.

— Так, але це така справа, яка не може чекати, — пояснюю. — Треба сьогодні…

— То хай Дмитро їде чи хтось інший.  Працівників немає чи що? — він трішки нахиляється до мене, а очі ще пронизливіше дивляться. Тепер не тільки вводять під шкіру страх, а немов цвяхами в мене кидаються, що болісно пробивають моє тіло.

— Його немає, — кажу. — А інші, хто міг… Усі, мабуть, вже вдома. А секретарка не може…

— Чому? — уриває він та сам додає. — Бо вже вдома на дивані лежить та нігті пиляє? Якщо так… Телефонуй та відмовляйся. Ти також маєш право лежати на дивані, й не тільки на ньому.

Тон його голосу значно грубішає, а м’язи обличчя так натягнуті, що аж вібрують від напруги.

— Бо вона вагітна та погано почувається, — відповідаю тихо. — Інколи треба входити у становище інших, а особливо в такий… Тому я ніяк не могла їй відмовити. До того ж, поки ти будеш у відділку, я швидко розв’яжу це питання. Треба тільки підпис. І все.

Він гучно хмикає, примружується, а вуста викривлюються в посмішці:

— Я сподіваюся, що коли ти будеш виношувати нашу дитину, то та працівниця також буде входити у твоє становище.

Що?

Стоп!

Що він сказав?

Виношувати нашу дитину? Він нічого випадково не поплутав?

Не занадто нахабні натяки?

Ні?

— Жарт, — голосніше та радісніше вимовляє він.

Повертається до дороги та різко газує. Світлофор показує, що можна їхати.

Дурні у нього жарти. Абсолютно недоречні та аніскільки несмішні!

— Я ж не камінець, — намагаюся тримати голос у такому ж тоні — радісному. — Усе розумію… Утім… Сподіваюся, що ти впораєшся, поки мене не буде. Бо якщо я вийду й не побачу твою постать, то…

Чоловік не продовжує, а лише гальмує, бо навігатор показує, що ми на місці. Я повертаю голову праворуч — ми біля відділку поліції.

— То покараю, — неочікувано продовжує Вовколинський мені на вухо, торкаючись його своїми бридкими губами. — Так, що потім ще попросиш, і не один раз.

Він нахабніє. Губами цілує нижче вуха, і…

Якби не страх, яким він обколов мене до цього, — зараз би вихопив від мене дзвінкого ляпаса. А так…

Я лише заціпеніло дивлюся на відділок поліції, всередині все кривиться — його дії для мене мерзенні. А в думках…

Покарає мене…

Боюся уявити, як він хоче це робити, а особливо знаючи про його огидні вподобання.

Моє тіло смикається, і я обертаюся до нього. Він, мабуть, думає про свої збочення, бо не помічає моєї реакції. Тільки замріяно дивиться на мене.

— Буду робити все можливе, аби прийти вчасно, — говорю та не дивлюся на нього.

Схиляю голову, розблоковую телефон, який весь цей час тримала у лівій руці, та викликаю таксі до офісу.

— Дозволяю на п’ять хвилин запізнитися, — вимовляє він із грайливістю в голосі. — А якщо запізнишся на шість…

— Запізнюся лише на чотири, — уриваю його, бо не хочу чути продовження про покарання.

Після своєї фрази швидко виходжу з автівки, не чекаючи, що він скаже.

Надворі, звісно, не обходиться без його слів. Мовить, що попри такий поганий старт — далі все буде чудово. Після цього йде з правоохоронцями.

Я зиркаю їм у слід та думаю… У мене два бажання: або хай мене дійсно вкрадуть інопланетяни, яких згадувала раніше, або хай слова правоохоронців про гараж виявляться правдою. Тоді Вовколинського затримають, і я не сидітиму в його компанії.

Бо напряму відмовитися від зустрічі…