Глава 20.1

— Що? — фиркає чоловік. — Для чого? На який біс я вам здався?

— Для допиту, — пояснює той самий правоохоронець, який повідомив йому про розшук.

— Для якого ще нафіг допиту? — лютує Вовколинський. — Що я вам маю розповідати? У мене тут взагалі свої дуже важливі справи — побачення з дівкою!

Стискую вуста…

Ось і впала з його писка маска джентльмена, який купив мені оберемок троянд.

Дівка…

Це несильно мене засмучує чи дивує. Очікувані слова від такого чоловіка, як він.

— Ну тобто з дівчиною, — намагається Дем’ян начепити на себе ту маску, яка злетіла, та смикає головою в мій бік.

— Ми розуміємо, що у вас справи. Але однаково треба проїхати з нами у відділок, де ви дасте свідчення, — спокійно говорить інший поліцейський.

— А щодо якого питання? — обертається та гримає він. — Чи це секрет?

— Ні, — відповідає правоохоронець. — Сьогодні наші колеги викрили діяльність нарколабораторії, яка, крім виготовлення заборонених речовин, вирощувала небезпечні рослини.

— А я тут до чого? — кричить Вовколинський. — Яким я там боком?

— Справа в тому, що ця нарколабораторія знаходилася в гаражі, а за документами його власником є Дем’ян Вовколинський. Тобто ви.

У мене очі викочуються від такого пояснення.

«Цікавий» бізнес у нього…

Жах! Я таке засуджую. Дуже сильно. Виробляти та продавати ту гидоту, яка життя людей губить. Робить із них овочів, а точніше — зомбі! Зомбі, які будуть з хати останнє виносити, аби тільки отримати дозу.

— Що? — вже плюється слиною Вовколинський. — Який ще, в біса, гараж?

— Під Києвом, — холодно відказує поліцейський.

— У мене немає ніякого гаража! — палко заперечує чоловік, продовжуючи плюватися. — Це якась дурна помилка.

— Якщо помилка — ми це швидко встановимо, та ви будете вільні, — поліцейські не реагують на його «дощ» із писка. — Але для цього треба проїхати у відділок.

— А можна це на завтра перенести?

— Ні. Такі справи не можуть чекати.

Вовколинський голосно цокає та стискає руками кермо. Бачу, як рухаються його вуста — вони вибовкують дуже брудну лайку. На щастя, без звуку.

Секунд двадцять він так лається, а далі обертається до правоохоронців та питає:

— Я можу туди їхати власною автівкою? Чи мені треба сідати у вашу шкарабанку?

— Можете своєю.

— Ну хоч така милість! Називайте довбану адресу!

Правоохоронці називають відділок, де буде проходити допит. Вовколинський вводить дані у навігатор різкими рухами — довбе по екрану нещасного смартфона, який показує, що їхати туди п’ятнадцять хвилин.

Рушаємо, а авто правоохоронців їде за нами — пильнують, аби ми нікуди не чкурнули.

— Віто, ти не думай, що я в цьому замішаний, — говорить він. — Це якась помилка… Дурна помилка! Я настільки обурений! Я той відділок догори дриґом переверну!

— Я нічого не думаю, — брешу, бо щось мені здається, що це правда, адже якось надто нервово він реагує. Маю думку, що людина, у якої немає гаража з таким «сюрпризом», поводилася б спокійніше. На обличчі було б більше подиву та шоку, а він гарчав, як скажений ротвейлер. Якби міг — кинувся б на них. Вчепився б у їхні горлянки та влаштував би криваву виставу.

Мене аж пересмикує від уявлення такої картини.

— Це чудово, бо я не хочу, аби ти думала, що я поганий та займаюся таким. Мій бізнес легальний.

Я нічого не кажу, та й не можу, бо у сумці починає вібрувати телефон. На екрані незнайомий номер.

Хмурюся, але слухавку беру.

— Слухаю.

— Добрий вечір, — чую дуже знайомий голос, але не можу зрозуміти, хто це.

— Добрий, — невпевнено відповідаю. — А хто це?

— Віто Олександрівно, це Мар’яна.

— Щось сталося? — питаю.

— Так, — торохтить вона. — Зателефонував Дмитро Валерійович та сказав, що треба негайно зустрітися з партнерами та підписати документ про продовження співпраці. Теоретично я могла б це зробити, бо там треба одну їхню закарлючку, але… Але я ніколи не була на таких зустрічах, а ще я погано почуваюся… Та ще малеча сьогодні вередує. Тому прошу вас поїхати туди… Була б дуже вдячна вам. Сподіваюся, у вас вийде?

Я обертаюся до Вовколинського, який не звертає на мене уваги — ричить на ситуацію.

— Вийде, — кажу. — Говори, де зустріч. І які документи.

— Вони у мене на столі лежать. Червона тека. А зустріч — аж в Ірпені на восьму вечора. Точну адресу надішлю повідомленням.

— Добре, я поїду, — говорю. — А ти бережися.

— Дякую, Віто Олександрівно! — її голос сповнений радості.

Я вибиваю дзвінок, і…

— Віто, куди ти вже їдеш? — випереджає мене Вовколинський злим голосом.