Глава 19.2

Я хмурюся та одночасно відчуваю, як сповільнюється час, що до цього летів, як метеорит.

— Вийде раніше звільнитися з роботи? – приходить наступним від нього.

Стискую телефон та свої губи…

Не маю я жодного бажання звільнятися раніше! А тому:

— Ні. У мене дуже багато роботи. Тільки рівно о шостій буду вільною.

Чоловік читає та надсилає:

— А якщо я піду до Дмитра та попрошу його тебе відпустити? Він, вважаю, погодиться це зробити. Я маю на нього свої важелі.

— Його нема.

Вовколинський надсилає сумний смайлик, а за ним:

— Варіантів у мене мало. Чекаю.

Ну хай чекає. Я блокую телефон та роздратовано відкидаю смартфон убік.

Боже, він так мене нервує, що… Що мені хочеться, аби цю дурну зустріч зірвала якась халепа.

Неважливо яка…

Або хай краще мене інопланетяни вкрадуть для своїх дослідів, аби тільки не в компанії того чоловіка бути.

Рівно о шостій годині вечора я припиняю читати документ, на стікері записую, на якій сторінці я зупинилася. Зітхаю, що все-таки мене не викрали інопланетяни, та йду до Вовколинського.

Перед тим, як вийти з кабінету, зазираю в дзеркало. Не завадило би припудрити свій жирний млинець, але…

Ну для чого?

А може злякається – побачить, що шкіра не як у ляльки, та накиває п'ятами!

Тому з голосним звуком закриваю пудру, яку хотіла використати, та виходжу з кабінету. Петляю коридорами у сподіванні, що Вовколинський не висидів годину та втік, як отой голодний вовк до лісу за зайцем. Я б цьому дуже була рада!

Моє бажання не виконується. Чоловік сидить на дивані біля рецепції, і він підіймає очі.

Таке враження, що в нього чуйка, як дійсно у звіра. Хижака, який відчув м’ясо.

Він посміхається своїми тонкими вустами та підіймається. Крокує до мене, і я бачу, що він, напевно, готувався до зустрічі.

Чорний костюм та біла сорочка без краватки. Сама сорочка розстебнута на декілька ґудзиків. Вона показує трохи його груди та шию. Остання забита татуюваннями, що мені не просто не подобаються, а лякають.

Я знаю, що деяким дівчатам дуже до смаку татуювання. Ось, наприклад… Ніна! Вона одна з них – ледь не кип’ятком пісяє, коли бачить хлопця з малюнками на тілі.

Але найгіршим у цьому чоловіку після татуювань є його погляд. Ці чорні очі прямо хочуть всмоктатися та залізти в мене своїми уявними слизькими щупальцями, які надсилають в мою сторону.

На мить задумуюся про порівняння…

Фу!

Уявляю, яким саме щупальцем хоче пробратися у мене. Переконана, що поки сидів, то думав, що саме цим завершиться зустріч.

Коли опиняюся перед ним – він посмішкою ще більше стоншує свої вуста, а ось у погляді легке розчарування.

Не подобаються мої штани? Хотів сукню та труси, які нічого не прикривають?

— Привіт, – говорить мені Дем’ян, і наступної миті він скорочує між нами відстань.

Я різко відвертаю голову, і його вуста, на щастя, торкаються моєї щоки.

Зараз маю враження, що мене жаба облизує, і…

Ловлю погляд Марини, яка сидить на рецепції та спостерігає за нами, а швидше за Вовколинським. Вона дивиться на нього, мов він ангел, що спустився з небес, і який до всього ще викликає у неї хтиві думки. Сидить та губи бідолашна кусає. Ще трохи, та не рожева помада їх прикрашатиме, а кров…

Боже, та що вони бачать такого у цьому чоловіку?

Він, на щастя, віддаляється від моєї щоки, до якої поліз без дозволу.

Бачу його обличчя. Трохи невдоволений, що не дала йому губи. Утім голос тримає в радісному тоні:

— Ходімо.

— Ок.

Він хоче взяти мене за руку, але я швидко її забираю – удаю, що поправляю волосся.

Після цього не робить подібної спроби.

Хоч щось чудово…

Але цікаво… Невже він не бачить, що огидний мені?

Ось його поцілунок на щоці – зараз враження гірше за облизування жаби. Ніби помиї на щоці, які дуже хочеться стерти.

Це роблю, коли опиняюся у його автівці, а він обходить транспортний засіб, аби всістися на своє водійське місце.

Один швидкий рух вологою серветкою з ароматом вишні – вже не так бридко.

Ні.

Я помиляюся.

Тільки Дем’ян сідає до авто, і я чую його парфуми та присутність – недобре стає.

Кожного разу цей чоловік мені все гидкіший та гидкіший.

— Якась ти сумна? – питає він та заводить двигун. Авто вже рушає.

— Голова болить, – кажу правду.

— Дати таблетку? – відчуваю, як обертається до мене та палить очима.