Глава 19.1

Не сказати, що мене дивує його пропозиція, бо вона доволі логічна, якщо брати контекст нашої розмови…

Але одна справа, коли за тобою заїде хлопець, якого ти хочеш бачити, а зовсім інша справа – Вовколинський.

Навіть його прізвище звучить неприємно вухам, а вимовляти й поготів.

Хочу відмовитися. Розкриваю рота, аби повідомити це чоловіку, але він випереджає мене, як водій, що завжди хоче їхати першим:

— Соромишся попросити, Віто? Не варто. Тоді я заїду. Я чудово знаю, де розташований офіс Дмитра. Тому буду рівно о шостій годині  та чекатиму на тебе.

— Але…

— Віто, я заїду, — жваво уриває мене чоловік. – А зараз не буду тебе затримувати. До речі, я наказав кур’єру чекати на тебе. До зустрічі!

— До зустрічі, — відповідаю я не так радісно, як він… А навпаки – з кислотою. Мені аж м’язи обличчя судомить.

Відтуляю телефон від вуха та цокаю язиком. Мабуть, це найгірше, що могло статися зі мною.

Навіть ситуація з автівкою у порівнянні з цим ніщо.

Боже, як же мені пережити цей день…

Одна справа сидіти з ним у ресторані, а інша — ще й у авто. Але тільки в одну сторону – додому я візьму таксі.

Щодо таксі…

Те, що я викликала, вже зупиняється біля мене, і я швидко сідаю всередину, тихо вітаючись із водієм.

Тридцять хвилин містом – я вже опиняюся біля офісу. Заходжу всередину, підіймаюся ліфтом, та двері розсуваються на потрібному поверсі.

Перше, що кидається мені в очі — те, що біля Марини, яка сидить на рецепції, стоїть кур’єр, а в руках він тримає велетенський букет червоних, як доспілий гранат, троянд. Він настільки гігантський, що аж вульгарно.

Ось і посилка від Вовколинського.

Банальне рядно троянд…

Так, я кручу носом, бо… Бо неприємно квіти отримувати від того, хто тобі огидний. І це ще я м’яко кажу.

Я повільно виходжу з ліфта, тихо цокаючи підборами. Це чує кур’єр, який визирає з-за квітів та питає втомлено, але з надією:

— Віта Пелих?

— Так, — говорю те, що він бажав чути від мене. – Це я.

Його обличчя стає жвавішим та більш радісним. Уже не такий засмучений, як був до цього.

— Чудово, — він простягає мені квіти, коли я опиняюся біля нього.

У мене ж варіантів несильно багато – я беру їх та…

Боже, які вони тяжкі! Десь кілограмів десять, а може й навіть більше.

— Поставте свій підпис там, де плюсик, — простягає він мені теку з ручкою.

— Угу, — я перекладаю квіти в іншу руку, яка, напевно, зараз під їхньою вагою зламається – прокотиться офісом тріск кісток.

Але хай краще перелом та лікарня, аніж Вовколинський. А це непогана ідея…

Віто, не впадай у таку дурню! Додумалася! Руки ламати…

Я ставлю абияк свій підпис, після якого кур’єр забирає теку та блискавкою летить до ліфта.

Дивлюся, як двері кабіни зсуваються, і мою увагу притягує до себе Марина, яка говорить:

— Який гарний букет… Аж голова від нього крутиться. Мені за все життя стільки троянд не дарували. По-білому – заздрісно.

Обертаюся до цієї рудої дівчини, яка… Сказала, що по-білому заздрить, а в очах вона сіра.

Хоча якби можна було – квіти віддала б їй.. разом із Вовколинським.

— Гарний, — стискаю вуста.

— Маєш багатого хлопця? – цікавість додається до її заздрісного погляду.

— Не зовсім, — негативно киваю головою та змінюю тему. – У нас в офісі десь є ваза? Чи, мабуть, краще відро?

Марина задумується та одночасно дивиться на квіти, а за мить відповідає:

— На кухні є відро під раковиною. Воно наче чисте… Принаймні два тижні тому я його там бачила. Думаю, що ніхто не мав його потягнути додому.

— Дякую. Піду перевірю…

— Віто, — зупиняє мене Марина, бо я вже встигла зробити один крок.

— Що? – питаю у неї.

— Ми з Мар’яною не можемо второпати однієї деталі, яка нас бентежить.

— Якої? – не уявляю, що викликає в них такі емоції.

— Чому ти сказала, що тебе звати Алла Приходько?

Чортівня… Про яку навіть і забула…

Я не знаю, що відповісти, а Марина чекає. Хоче відповіді. Навіть вже на букет не позирає, а тільки на мені очі тримає. Уважно. Наче я поплавок, і зараз рухнуся, бо карасик клюне – ковтне черв’ячка.

Напружую голову, і…

— Я хотіла, аби ця посада дісталася мені чесним шляхом, а не через те, що я донька когось впливового, — швидко зауважую. – Одна справа сказати, що я Віта Пелих, а інша – якась там Алла Приходько. Також мене Дмитро ніколи не бачив, і… Ну ти зрозуміла.

— Логічно, — киває головою.