Глава 18.2

Чую цю відповідь — нутрощі стискаються. Ледь не до розміру атома. А ще одночасно холонуть.

Дзвінки з поліції точно ніколи не до добра – сигналізують, що щось сталося. Вельми погане.

— Я вас уважно слухаю, — мій голос стає льодяний, як і нутрощі.

Це приводить до тями Ніну. Бачу краєм ока, що вона перестає плакати. Шморгає носом, витирає сльози та дивиться на мене.

Поліцейська починає говорити і…

Найгірші мої здогадки, на щастя, не підтверджуються. Розвіюються, як туман.

А чому телефонують?

Ну, зрозуміло, що не привітатися — не обійшлося без маленьких халеп. Якась дівчина в'їхала у моє авто, коли паркувалася. Саме вона викликала поліцію, а вони вже за номером автівки встановили мою особу, аби повідомити про цю пригоду.

— Дякую, що повідомили. Я буду десь через хвилин десять на місці.

Після цього кладу слухавку та чую від Ніни:

— Що трапилося?

— Мою автівку покоцали, — кажу. – Поліцейські зараз складають протокол. Треба з’явитися там.

— Неприємна ситуація, — говорить здавленим голосом.

— Але головне, що всі живі та здорові – речі можна відремонтувати чи взагалі нові купити, — зауважую, додаючи. – Ніно, я буду йти. Вибач, що не можу довше побути.

Подруга намагається усміхнутися, але виходить це у неї дуже погано. Кисло. Неймовірно кисло. Кисліше за всі недоспілі лимони на світі.

— Нема за що перепрошувати, — продовжує малювати на обличчі цю гримасу. – Я все розумію. До того ж, те, що побудеш зі мною зайві десять хвилин, – ніяк не змінить мого стану чи долі.

Вона так розпачливо та зламано каже останнє слово, що мені стає ніяково, а ще боляче всередині…

Її історія жахлива, але… Але якщо не все так погано? Не треба виключати того факту, що, ймовірно, якщо вона краще дізнається того свого вимушеного нареченого, то, можливо, він їй сподобається, і між ними щось виникне…

Я показую собі знак «Стоп», бо з цими думками зараз трохи на Ларису стаю схожа.

Але я ж намагаюся знайти, як підбадьорити Ніну. Якось втішити…

Яке в цих словах може бути втішання?

Жодного!

Краще мовчати!

До того ж, це жах!

Люди, яких вона вважала найріднішими, виявилися просто падлюками. Взяли її у свою сім’ю не для того, аби подарувати краще життя, а просто щоб у майбутньому використати. Нахабно використати та ще й так жорстоко розповіли правду.

Мені навіть складно уявити її емоції.

— Тебе підвезти? – перериває мої думки.

— Якщо маєш бажання, — стискаю вуста.

— Маю, — шепоче вона.

Ніна розраховується за чай, до якого навіть не торкнулася, а після цього ми сідаємо у авто. Подруга наказує охоронцю їхати до мого офісу. Вони слухаються. Авто вже їде в потрібному напрямку, і ми всю дорогу мовчимо.

Тільки перекидаємось словами, коли опиняємося на місці призначення. Ще я на свій страх та ризик додаю, аби вона вірила у краще. Ніна тільки слабко киває та їде далі.

Обертаюся, та перед моїми очима відкривається картина – ДТП. У моє авто, а точніше в його передню частину, «смачно» в’їхала якась блондинка на червоному позашляховику.

Я підходжу ближче – кривлюся, бо мій капот перетворився на гармонь. Навіть лобове скло покрилося тріщинками.

Вона паркувалася на швидкості сто кілометрів на годину, що такі серйозні пошкодження?

Далі я вітаюся з правоохоронцями. Кажу, що я Віта Пелих, показуючи документи. Коли переконуються, що я — потрібна особа, розповідають, що сталося, а та блондинка між їхніми словами втискала своє – говорила, що їй дуже прикро, що трапилася така ситуація. Декілька разів повторювала, як папуга, що вона неуважна. Просила не злитися та подібне.

Я особливо не злюся, бо вірю, що не спеціально… Адже кому таке спеціально захочеться?

Після всіх оформлень я дізнаюся, що завтра, а краще сьогодні, маю доставити своє авто в страхову компанію. Вони мають подивитися пошкодження та оцінити, на яку вони суму, щоб потім оплатити ремонт.

Декілька хвилин думаю – вирішую все зробити сьогодні, бо й завтра день на це витрачати не хочу. Якщо вже біганина, то краще її не відкладати. Пережити зараз та забути.

Тому одразу викликаю евакуатор та везу авто до страхової компанії. Тут сиджу пів години в черзі. Цей час не втрачаю дарма – я шукаю автомайстерню, до якої можна буде завести авто, і коли знаходжу декілька варіантів, — приходить моя черга. Працівники страхової швидко оцінюють шкоду, все фотографуючи.

Після цієї нудної процедури мене відпускають, говорячи, що протягом трьох робочих днів мені на рахунок прийдуть гроші на ремонт.

Починається завершальна частина – відвезти авто у майстерню. З цим я уже справляюся, та мені у ній обіцяють за два тижні полагодити авто.

Довго, але нема куди діватися. Доведеться поки поїздити на таксі, або є краща ідея — тимчасово «конфіскувати» авто Лариси, яке їй батько на тридцять років подарував. Однаково вона не їздить на ньому, а тільки з водієм на позашляховику.