Глава 18.1

Ніна мене лякає. Я ще ніколи не чула, аби вона так психувала. Звісно, різне бувало за час нашої дружби, але таке…

— Ти вдома? – питає вона.

— Ні, — заперечую. – Я зараз на роботі, і…

— Не можеш зустрітися? – уриває мене на пів слові дівчина.

— Ні, можу, — відповідаю. – У мене саме зараз є трохи вільного часу.

— Це чудово… Тоді… Тоді зараз я повідомленням кину, куди приїхати.

— Ок, — кажу.

Подруга вибиває, а за декілька секунд мені приходить назва кафе, і також повідомлення, що вона буде там через годину, бо ще вдома.

На картах шукаю це кафе. Воно неподалік, а тому вирішую не брати авто – йду ногами. А перед цим ще заходжу у відділ кадрів – там треба було підписати деякі документи.

Я вже на вулиці та оцінюю погоду, яка доволі непогана. Трохи вітряно, але загалом нормально для прогулянки. Деколи корисно пройтися.

Без жодного поспіху перебираю ногами та десь за тридцять хвилин опиняюся в тому кафе, в якому, на мій подив, вже сидить Ніна.

Нервова. До смерті, нервова…

Я бачу, як трусяться її руки. Сильно. Щоб цього не було видно – притискає їх до скляного стола, що їй несильно допомагає, бо я ж фіксую її стан, а голова дівчини опущена.

У мене всередині одразу виникає сильна тривога. Звісно, вона й до цього там сиділа, але стан Ніни її підсилює…

Боже, що могло таке страшне статися?

Я швидко підходжу до столика. Подруга моментально вловлює мою присутність – підіймає голову.

Її очі злі та сумні. Вона відводить їх убік, одночасно повертає голову та гаркає до двох чоловіків, що стоять позаду неї:

— Відійдіть до входу. Я нікуди не втечу.

Вони нічого не кажуть і лише мовчки відходять від Ніни. Сідають за столик біля виходу з кафе та дивляться на неї.

А я, зі свого боку, сідаю перед подругою, яка до всього ще й бліда, мов місяць із комори не вилазила на цей білий світ.

— Ніно, що сталося? – питаюся, відчуваючи, як від її стану щемить у грудях серце.

— Це цілковитий жах… Мені хочеться напитися до втрати пам’яті, або насправді її втратити, бо…

Ніна хитає головою та закриває долонями обличчя. Вона гучно та глибоко дихає.

Я мовчу, бо не знаю, що й сказати. Тільки спостерігаю за подругою, яка лише через декілька хвилин збирається з думками та починає говорити:

— Тепер я знаю, чому батько так постійно контролював мене, а зараз охоронців приставив… Я маю… Боже, ніколи не думала, що потраплю в подібну ситуацію, але… Але я маю вийти заміж за його ділового партнера.

У мене в перші миті шок. Наче в мене блискавка влучила. Я відмовляюся сприймати це, як правду…

Очікую, що, можливо, це ще жарт.

Але який жарт?

Стан Ніни говорить, що вона не просто серйозна, а максимально серйозна зі мною, а не прийшла мене розігрувати задля забави.

А краще б розігрувала.

— Але чому? – питаю я. – Для чого це?

— Бо мій батько пообіцяв мене йому багато років тому… А точніше його сину…

— Жах, — у мене аж п’ятки терпнуть.

Батько Ніни…

Я не знаходжу слів, бо це якесь середньовіччя. Обіцяти комусь свою доньку. У мене не вистачає обурення!

— Не те слово, — пирхає вона.

— Я не вірю, — хитаю головою. – Рідну доньку віддавати заміж за якогось… Це треба бути садистом, а не батьком… Ще скажи, що він і твою молодшу сестру також комусь пообіцяв, мов кошеня?

Ніна раптово заливається сміхом. Дзвінко-істеричним, через що на нас звертають увагу деякі відвідувачі та дивляться викоченими очима, хитаючи головами.

— Ніно, — торкаюся я її руки, яку вона різко забирає та говорить наступне:

— Я їм не донька.

Я роззявляю рота, й очі стають круглими, як фари у ретро автівки.

— Не донька? – перепитую. – А як так?

— Не донька, — криво посміхається. – Коли мій «батько» пообіцяв мене своєму партнеру, у животі моєї «мами» сиділа не я, а Мілана. А тому вони пішли на хитрість… Мене вдочерили та видали за свою доньку, а свою рідну тимчасово здали в дитячий будинок, а потім через рік удочерили. Таким чином захистили її від нього, а мене… Фактично принесли в жертву.

— Це правда? – приголомшливо шепочу.

— Так, — киває. – Вони мені це самі розповіли – пів години тому. Коли я до тебе збиралася їхати, а також докинули, що я маю бути їм вдячна, бо вони забрали мене з неблагополучної сім’ї, де мати була наркоманкою, а батько алкоголіком, який три терміни у в’язниці мав за тяжкі злочини. Натиснули, що якби не вони, то я б зараз була… Ти зрозуміла.

Зрозуміла…

Ніна береться гірко плакати. Я встаю, ближче ставлю біля неї стілець та сідаю. Намагаюся її заспокоїти. Хоча розумію, що це без жодного сенсу, і….