Глава 17.2

— Що саме? – сильно інтригує мене  відповіддю Мар’яна.

— Передав, щоб ви продовжували ознайомлюватися зі справами в тому документі, який читаєте, — говорить. – І ще сказав передати, що він буде тільки завтра на роботі. Сьогодні він поїхав у іншу область на переговори.

— Зрозуміло, — я чекала чогось більш цінного. – Дякую, Мар’яно… А так більше нічого ще не казав? – чомусь сподіваюся на більше.

— Ні, — заперечливо хитає головою. – Більше нічого.

— Добре, — протягую я та тільки зараз помічаю на губах секретарки щось біле, а коли трішки нижче опускаю очі – бачу прозору невеличку коробку, на якій написано «харчова крейда».

Отже, я не помилялася, що це таке, коли вперше побачила її за жуванням цього.

— Настільки сильно хочеться такої дивної їжі? – поглядом показую на коробку.

Мар’яна одразу нітиться, мов я сказала щось страшне, та відповідає:

— Не те слово, — бурмоче дівчина. – Смаки в цьому стані стають дикими… То оселедця хочеться з абрикосовим варенням, але найгірше — ось це, — показує поглядом на коробку. – Аж щось у голові робиться.

— Зрозуміло, — ще раз повторюю це слово та додаю. – Трохи на вустах залишилося крейди.

— Дякую, — виймає вона дзеркальце з шухляди та починає витирати губи, і на цьому моменті я йду — прямую до свого кабінету.

Трішки не так уявляла я цей ранок, але…

Але буде ще час, аби остаточно поставити крапку. Це така справа, яка точно у ліс не втече.

Завтра, то завтра…

І може, навіть на краще те, що сьогодні спокійно пройде день. Зможу продовжити знайомство зі справами без нервів.

Ось уже третю годину уважно читаю документ та випиваю вже четверту чашку чорного чаю з лимоном, відчуваю, що мені потрібно зробити маленьку перерву, бо мізки закипають від інформації.

Як тільки думаю відірвати очі від ноутбука, то на столі вібрує мій телефон. Для мене в цей момент його дія занадто раптова. Я здригаюся та рукою штовхаю паперову склянку з чаєм – той успішно розливається по столу.

А щоб його!

Моментально підіймаю ноутбук, лаючись собі під ніс. Також помічаю, що декілька крапель чаю потрапило мені на штани. Хоча це біда невелика – вони темні.

Інша справа ноутбук! Він трішки підмочився.

Я щодо техніки – дуже ляклива. Тому швидко вимикаю ноутбук та ставлю на підвіконня. А далі вже беруся стирати сухими серветками чай зі стола та радію, що напій був без цукру.

Тільки після того, як стіл сухий, я хапаю смартфон, аби дізнатися, яка нечиста сила стала причиною цього.

Думала, що спам, а це…

Вовколинський.

Ну точно, що нечиста сила.

Відкриваю повідомлення від нього та бігаю очима по тексту, який він написав. Чоловік хоче зі мною зустрітися – сьогодні.

Хмурюся.

Я нікуди не бажала їхати після роботи, але… Краще сьогодні перетерпіти, а потім назавжди забути.

— Добре, — відписую йому, додаючи. – Можу сьогодні після роботи.

— Чудово! О котрій годині ти завершуєш свої справи?

— О шостій, — відповідаю та вказую в наступному повідомленні. – Напиши назву закладу та годину, о котрій там з’явитися. Я приїду.

Вовколинський читає моє повідомлення та якось дуже довго пише. Занадто довго.

Я складаю губи бантиком та чекаю. У якийсь момент це мені набридає. Я відкладаю телефон убік, повертаю голову до вікна та згадую слова Дмитра щодо вподобань того чоловіка, який зараз мені пише.

Тілом пробігають мурашки… Це дійсно збочення. Ну, для мене – точно.

Але загалом чого можна було очікувати від Вовколинського? Навіть його зовнішність кричить, що він далеко не пухнастий котик…

Нарешті від нього приходить повідомлення – назва ресторану та коментар, що буде чекати мене там о сьомій вечора.

Я не відписую йому, лише ставлю вподобайку повідомленню та одразу повертаюся думками до ноутбука, із яким не знаю, що робити.

Варіант знаходжу швидко, який ще й логічний, – заношу його технічному спеціалісту, який каже, що через дві години комп’ютер буде працювати – він його розбере та протре спиртом.

— Я вам напишу, Віто Олександрівно, коли він буде готовим, — говорить мені працівник, який вже розкручує його. Виймає перший гвинтик.

— Дякую, — виходжу я з його кабінету.

Опиняюся на коридорі та думаю, чим зайняти себе… Мої думки уриває смартфон, який вібрує в мене в руках. Це телефонує…

На щастя, не Вовколинський чи Дмитро, а Ніна... Я одразу натискаю на зелену слухавку та моментально чую від неї:

— Віто, мій батько остаточно зійшов з глузду!

— Що вже сталося? – шокована від її вереску в слухавку.

— Треба негайно зустрітися – це нетелефонна розмова!