Глава 16.3

На нас дивиться…

На щастя, не батько і не Лариса. До речі, якби остання дізналася, що я вже не цнотлива, то б зараз кричала, як посолена, а потім би схопила за волосся й спалила мене на вогнищі з вересками, що я шльондра…

Це стоїть Євгенія, яка тримає в руках сріблясту тацю, на якій стоять біла чашка та чайничок. Прийшла мене знову поїти чаєм, але наткнулася на…

Із худорлявого обличчя жінки, яке покрите неглибокими зморшками, зрозуміло, що вона все чула та, відповідно, зрозуміла, що ми тут не робочі моменти вирішуємо — між нами драма розгортається…

— Вибачте, — бурмоче вона. – Я стукала… Мене, мабуть, не почули… Я звуки сприйняла за те, що можна… Я пізніше зайду.

Євгенія одразу… Можна сказати, що вибігає з цієї тацею з кімнати.

Минає декілька секунд, після яких я обертаюся до Дмитра, кидаю кулон йому в груди та біжу за хатньою робітницею на всій швидкості.

Вилітаю з кімнати та лечу по сходах, гупаючи, мов слон. Минаю вітальню та вже опиняюся на кухні, на якій жінка миє посуд, а саме металевим «їжачком» шкрябає каструлю.

— Євгеніє, — тихо звертаюся до неї. — Те, що ти почула…

— Сонечко, я нічого не чула, — її голос нервовий, та дії також. – Усе добре. Не переймайся так сильно через дрібниці.

— Будь ласка, не говори про це нікому, — скручую гучність голосу до шепоту. – Прошу…

Хатня робітниця повертає до мене голову. Її погляд розгублено-наляканий, а вона майже беззвучно каже:

 — Я ж тобі щойно сказала… Ані слова не промовлю, Віточко. Я завжди на твоїй стороні.

— Дякую, — торкаюся її плеча. – Дуже дякую…

Вона усміхається, але далі ця її емоція згасає. Здається, я розумію чому.

Обертаюся – на кухні стоїть Дмитро, який спокійно вимовляє, мов нічого не сталося:

— Я буду їхати, Віто. А щодо нашої розмови – я від своєї ідеї не відступлюся. Але детальніше це обговоримо, коли ви будете на роботі.

Я прочиняю рота, щоб відповісти, але до кухні влітає Лариса, яка щебече:

 — Віто, ти маєш негайно побачити сукню, яку я знайшла тобі на вечір. Вона просто неймовірна. Я переконана, що вона тобі підійде.

Вона настільки захоплена цим, що одразу не помічає Дмитра. Лише через декілька секунд питає розгубленим голосом:

— Чи у вас ще справи?

— Уже ні, — заперечує Дмитро. – Я їду.

Чоловік квапливо виходить із кухні, а Лариса йому говорить у спину:

— Щасливо.

Далі вона знову фокусує увагу на мені – підходить, хапає за руку, як малу дитину, та тягне за собою.

Яременко

Цей ранок був ідіотським. Настільки, що…

Проте всі ці події дали мені перевернути думки, відсунути в сторону страх та  втямити, що я її, Віту, ніколи не відпущу. Поки не знаю, як все має бути, а тим паче, якою саме буде реакція Олександра, але…

Але я все вирішив. Головне, щоб тільки Віта перестала злитися. Сподіваюся, що дівчина за ці дні охолоне, а далі…

Я скажу їй всю правду, і сподіваюся, що вона її не відштовхне, і тим паче не подумає, що я бачу в ній лише підміну. Так, між ними є схожість. Дуже велика.

Саме тому я звернув на неї увагу в клубі, а далі… Розумію, що до неї відчуваю, бо якби цього не мав у серці – не зробив би такий вибір.

Я виходжу з будинку та прямую до свого авто, але раптово за спиною чую невдоволене:

— Стій!

Впізнаю цей голос – Євгенія. Добре, що це вона в нашу розмову втрутилася, а не хтось інший…

Обертаюся до жінки, яка підходить до мене на декілька кроків  та здавленим голосом каже:

— Тобі дівчат на світі мало? Га? Вирішив… Навіть говорити не хочу!

— Євгеніє, не втручайся не у свої справи…

— А як я можу не втручатися? Віта мені як донька, — нервово кладе руки на груди. — Я їй щастя хочу, а ти прийшов… Знову цю сім’ю колотиш… Тобі не соромно? Дівчинці голову задурив і використовуєш! Бик хтивий!

— Усе не так, як ти думаєш, — стримано кажу. — А якщо бажаєш їй щастя – просто не втручайся.

— Знайомі слова… Тоді я те саме чула від тебе та від неї… І що з того доброго вийшло?

— Якби не та аварія – все було б не так… Але, Євгеніє, я Віту кохаю. Краще наглядай, щоб Вовколинський до неї лапи не простягав.

Хатня робітниця лише омиває мене зневажливим поглядом. Має право, але…

— Скоріше, якби ти тоді увімкнув би голову та відчепився від Таїсії, то всі б жили щасливо! Віта б мала матір, а Олександр би не притягнув ту гадюку до хати!

— А нічого, що вона з ним не була щаслива? Те, що це був вимушений шлюб, і вона плакала кожної ночі в подушку… Хотіла звільнитися від цього життя… Мати щастя…

— Але саме через тебе вона загинула, — стоїть Євгенія на своєму. – Вона тоді зібрала речі та поїхала до тебе, але…