Глава 16.2

— Що ти тут робиш? – ставлю це запитання, бо його раптова  поява не тільки збентежує мене, а й шокує.

Чоловік відповідає лише після того, як зачиняє за собою двері та повертається до мене.

Зараз він, до речі, одягнений напівофіційно: біла сорочка та темні джинси. Волосся вкладене, а погляд… Він дає мені зрозуміти, що зайшов не просто, щоб привітатися.

— Віто, я тобі не брехав, коли казав, що маю сьогодні поговорити з твоїм батьком, — чую його голос. – А зараз мушу це зробити з тобою.

— Зі мною? – питаю я та роблю кілька кроків назад, аби збільшити між нами відстань.

— Так, бо ти втекла, — зауважує чоловік. – А ми не договорили, Віто.

— Мені здається, що договорили, і ти під час тієї розмови зробив свій вибір, — кидаю йому таке.

— Ти не дорахувала до десяти, а тому ми не договорили, — намагається розбити мій аргумент, але марно… Це те саме, що надути звичайну кульку в палкій надії, що вона візьме та підійме тебе аж до хмар, а то й вище!

— І нічого, що у тебе було вдосталь часу, аби тоді сказати свою відповідь? Тому, Дмитре, розвертайся та забирайся з моєї кімнати. По-доброму…

— У мене є такий мінус – інколи довго думаю. І мені не вистачило саме цих двох цифр.

— Дев’ять, десять, — швидко тараторю, додаючи: – А тепер не дратуй мене своєю фізіономією! Йди!

Я складаю руки на грудях, люто дивлюся на нього, показуючи поглядом, аби забирався, а всередині…

А всередині я цього не хочу. Дуже не хочу. Кортить, щоб усе розвернулося на сто вісімдесят градусів, і…

Проте я все вирішила! І все! Крапка! Не піддамся на його вмовляння! Навіть якщо зараз на коліна впаде та стане п’яти цілувати!

— Я нікуди не піду, — спокійно відповідає. – Бо…

— А батька мого вже не боїшся? – перериваю. – Нічого, що ти в кімнаті його доньки? М? Колінця зі страху не трусяться?

— Я сказав йому, що хочу в тебе уточнити один робочий момент, і не більше.

— Більше ти вже зробив, — іронізую, натякаючи на те, що було. – Але чорт із тим, бо що було, те загуло. А зараз ми все вирішили. Йди геть. Не заважай мені відпочивати.

— Не піду, — скорочує між нами відстань. — Я обираю перший варіант, але перед тим, як показувати та розповідати всім, що між нами щось є, – розповім тобі всю правду. Попереджаю наперед: вона буде тобі дуже неприємною, і… вже після неї ти сама вирішиш, як краще бути. Афішувати все чи поки ховати.

Його слова спокусливі, мов яскрава квіточка для бджілки.

Розкаже правду, а я вирішу…

Утім, після того, як усе це наколотилося, а тим паче з його брехнею, що він бабій, у мене нема ніякої довіри, а також справжні чоловіки мають поводитися не так, як він!

Хоча я в цій ситуації також «молодець». Як кажуть: яке йшло – таке й здибало.

— Обирай хоч десятий, але ти вже не вписуєшся у моє життя жодним чином, — пирхаю та підходжу до тумби. Хапаю свій телефон та кажу: – А щоб ти не переживав за свою п’яту точку – я навіть видалю той бісів аудіозапис. Я ж сподіваюся, ти мене не звільниш? – кидаю на нього погляд. – М?

— Віто, я знаю, що вранці повівся, як ідіот… Так, я хотів тебе відштовхнути. Але потім… Я зрозумів, що не можу тебе відпустити. Усі роблять помилки. Прошу забути цей жахливий ранок і дати мені ще один шанс…

— Нема більше компромату, — я не жартую та справді видаляю запис, – жбурляю телефон на ліжко. – Можеш дихати вільно та спокійно на всі груди. Ніхто та ніколи не дізнається, що між нами був секс.

— Віто, ти мене чуєш?

— Я тебе чую, але, на жаль, ти ніяк не вловлюєш моїх слів! А тому спробую сказати коротше – вимітайся!

Для ефектності показую рукою на двері, а сама рука тремтить, особливо пальці. Їх я стискаю в кулак, аби не видавати себе.

Та він вхоплює моє тремтіння очима, які направлені на мою руку, а далі ковзають на мене та впиваються у мої зіниці. Цупко, що аж боляче стає.

— Ти ж не хочеш мене виганяти, — спокійно зауважує. – Робиш це лише на зло…

— Роблю, бо маю гордість, — випалюю, бо заперечувати не в змозі. – Так, спочатку я хотіла тебе помучити, бо була ображена та… А вранці – стала говорити з тобою щиро, а що ти зробив? М? Тому — ні. Так… Мені не хочеться тебе виставляти за двері, але… Так буде краще для всіх, Дмитре!

Остання фраза майже дублює його слова, які він тоді сказав мені в авто, що все має забутися, канути в каньйон минулого. Тож хай дізнається, як це чути.

— Віто, коли я тобі скажу правду – ти зрозумієш мою поведінку та…

— Та нічого я не бажаю чути! – уже психую. – Йди…

— Не піду, — опиняється прямо переді мною. – І не дам тобі наробити помилок, які ти вже встигла накоïти… Уже з Вовколинським на побачення збираєшся!

— Це не твоє діло! – збивається моє дихання від його близькості. — А звідки ти знаєш?

— Твоя мачуха має дуже довгий язик – просила мене наступного тижня не завантажувати тебе роботою. А діло, Віто, моє… Я не допущу, щоб отой слабий на голову збоченець знущався з дівчини, яку…