Глава 16.1

Після цього Вовколинський перестає мене чіпати своїми словами та поглядами. Напевно, занурився у свої хтиві мрії, в яких смакує те, що очікує від мене отримати.

Ніколи він цього не матиме.

Ніколи!

Я вже побачила його справжнє обличчя, а тому навіть сто перший шанс нічого не змінить. Але піду  до ресторану з ними тільки через чемність. Не більше…

Дорогою мене починає морозити – либонь, підіймається температура, а біль повертається до горла, окутуючи його, мов лезами. Кожен ковток – жах, який ледь сльози з очей не видушує.

На щастя, Вовколинський швидко привозить мене додому.

Заїжджаємо прямо на подвір’я, на якому нас зустрічає…

Ну, звісно, що задоволена Лариса. Світиться, як лампочка на тисячу ват. Не знаю, чи такі існують, але світиться саме так!

Тільки двері авто відчиняються – вона починає лепетати Вовколинському, що неймовірно вдячна йому за те, що привіз її доньку, тобто мене, додому, й тепер вона не переживає. На мене, на щастя, не звертає уваги. Я швидко їх залишаю.

Тікаю до будинку, в якому натикаюся на хатню робітницю – Євгенію. Ця жінка огортає мене турботою: міряє температуру, змушує полоскати горло содою та сіллю, ігноруючи мої аргументи, що це не дуже корисно (я читала в інтернеті, що це тільки більше подразнює горло), а далі дає таблетки, які полегшують мій кепський стан.

Хоча найкраще його полегшує сон, який накочується на мене після малинового чаю з медом. На відміну від того, що снився мені вночі, цей спокійний… Точно не пам’ятаю, що саме, але… Мене дратує, коли витягують із нього.

Коли розплющую очі – бачу перед собою Ларису, яка сидить на краю ліжка. Боже, ця жінка зараз така щаслива, що мене аж нудити починає.

— Як ти почуваєшся, Віто? – лине приємний голос жінки.

— Нормально, — бурмочу я, смикаючи вище ковдру, аби вона не помітила тих квітів пристрасті, які мені на шиї залишив Дмитро…

Згадка про нього…

Серце смикається, а в грудях виникає – образа. Дуже сильна, а ще…

— Я тобі принесла ліки, — кладе вона на тумбочку якусь зелену пачку. – Їх порекомендувала моя знайома. Каже, що два дні – і від застуди нічого не залишиться. А тобі це дуже треба… Віто, я неймовірно рада тому, що ти дала Дем’яну ще один шанс. Я переконана, що ти не розчаруєшся, і все буде добре… А якщо… Знаю, ти не віриш у подібне, що дарма, але карти таро мені показали, що восени ти зміниш свій соціальний статус.

Карти таро… Боже, яка дурня.

— Тому, Віто, якщо дивитися на всі події – ймовірно, буде весілля. Переконана, що Дем’ян буде чудовим чоловіком, який змінить твою думку щодо твого життя, а саме того, що ти хочеш працювати, — закочує вона очі. – Жінка має берегти домашнє вогнище, створювати комфорт та надихати чоловіка.

Слухаю ці улюблені фрази від Лариси та кожного разу хочеться вставити, що якщо я маю берегти вогнище, то він, чоловік, має бігати за мамонтом.

— Не кривися так – дурного не кажу, — тримає мачуха спокій в голосі. – Але потім ти це сама зрозумієш. Ти хоч і дівчинка бриклива та любиш інколи нерви мотати, проте не дурна, бо все-таки дала Дем’яну шанс. А тепер відпочивай.

Її рука торкається моєї голови – гладить, як малу дитину, а далі покидає мою кімнату, залишаючи по собі аромат своїх парфумів.

Коли двері за нею зачиняються – я підіймаюся з ліжка, відчиняю вікно, а далі підходжу до шафи, з якої виймаю худі, яке ховатиме мою шию. Одягаю його та повертаюся до ліжка, беручи до рук таблетки, які принесла Лариса.

Написано, що це противірусне з купою вітамінів та обіцянками, що ледь не після першої таблетки  пройде застуда.

Я випиваю, але не для того, аби швидше видужати та в ресторані вино з тим  Вовколинським жлуктати, а щоб просто швидше краще почуватися.

Запиваю червону капсулу малиновим чаєм, що у мене залишився, та далі не валяюся. Застеляю ліжко і продовжую читати ту книгу, яку почала вчора в офісі. Намагаюся думати про героїв книги, аби тільки не крутити в голові   своє життя…

Але з кожною сторінкою, яку перегортаю, життя цих вигаданих персонажів чимось нагадує моє…

 Не сюжетом, бо там абсолютно інше, а саме поведінкою героїв. Якісь незрозумілі таємниці між ними, не можуть нормально висловити свої почуття…

Товчуть воду в ступі. А там знову таємниці.

Повертаюся до свого життя – ось що за конфлікт був у батька з Дмитром? Що вони не могли поділити?

Я відкладаю телефон убік із думкою, що варто це дізнатися. Піти та прямо запитати у батька. Може, це прояснить ситуацію…

Ні. Я не думаю після цього знову дивитися в бік Дмитра, а просто хочу дізнатися правду. Не більше.

Тільки я встаю на ноги та роблю крок – у двері хтось стукає. Кажу, що можна заходити, та чомусь очікую побачити Ларису, але це Дмитро.