Глава 15.2

Чоловік уважно спостерігає за мною…

Ловить очима кожен мій найменший рух.

Утім…

Він зробив свій вибір, а тепер хай дивиться! Треба було тоді думати!

А не зараз бігти, аби спостерігати, як я буду в авто Вовколинського сідати!

Квитки на потяг розкуплені, і ось він вже їде!

Я хмурюся, відвертаюся від Дмитра та сідаю в авто. Вовколинський зачиняє дверцята та йде наперед. Уже за кермом, а я…

Зраджую собі. Говорила, що якщо піду, то навіть не обернуся, але зараз дивлюся на Дмитра, який досі там стоїть, через це тоноване вікно. Відчуття, наче він відчуває, що я на нього споглядаю. Але різко відсмикую себе. Нема чого туди витріщатися.  Абсолютно!

Я направляю погляд поперед себе, і саме в цей момент авто починає котитися.

Всередині раптово якось так стає… Знову себе не контролюю – різко повертаю голову назад. Дивлюся на будинок, який віддаляється і вже зникає за рогом.

— Ти щось забула у Яременка? – питає Вовколинський, змушуючи цим питанням повернути до нього голову.

— Ні, — заперечливо хитаю.

— То чому так різко повернулася? – цікавиться. – У мене склалося враження, що ти щось забула.

— Кішку побачила, — брешу. – Руду…

— Любиш кішок?

— Так, — бурмочу.

— Зрозуміло, — кидає він погляд на дзеркало заднього виду та перетинається з моїми очима, які я одразу відводжу вбік, а щоб не терпіти його пильне споглядання – ховаю їх за повіками.

Чоловік нічого не каже. Утім, ця тиша між нами у салоні дуже незручна. Навіть від цього відчуття не рятують мої заплющені очі.

— Віто, я сподіваюся, ти на мене не тримаєш зла? – раптово питає Дем’ян. – Наша перша зустріч та танець пройшли не дуже добре.

Я розплющую очі та розумію, що краще б мовчанка стояла та незручності приносила, аніж цей діалог стартував.

— Не тримаю, — кажу йому, бо ж не скажу, що тримаю. Хоча насправді мені однаково. Якби про цього чоловіка, який везе, мені не нагадувало життя – забула б давно про нього та його дії.

— Це чудово, — відповідає він. – Навіть дуже… Бо я тоді… Можна сказати, трішки перегнув палицю зі словами та не тільки… Мені прикро, що так сталося, Віто. Ти не уявляєш, як важко стримуватися, коли поруч така гарна дівчина.

Трішки перегнув палицю? Не думала, що розпускати руки — це «трішки». Я тут не згадую діалог про еротичні книги, якими він натякав… Хоча я ж йому тоді помстилася – наступила на ногу.

— Чому ти мовчиш? – хоче він зі мною говорити. – Чи все-таки ображаєшся?

Його очі знову через дзеркало заднього виду впиваються у мене. Цього разу сильніше. Вони, мов гаки. Він не відчепиться від мене, поки не дам відповіді.

Під час цього діалогу я вже тисячу разів встигаю пошкодувати, що попросила його мене забрати.

— Я хвора, — намагаюся виправдатися цим. – Погано себе почуваю, а тому бажання говорити нема. Вибач.

— Це я маю вибачатися – не взяв цього до уваги, — уже дивиться на дорогу. – Але загалом… Віто, я пропоную забути нашу першу зустріч і переписати наше знайомство. Почати все з чистого аркуша, аби все було правильно. Тому хочу запросити тебе до ресторану, аби ми там нормально поговорили. Прошу дати мені ще один шанс.

Шанс… Про той шанс мені Лариса торохтіла після того вечора… А ще наче відступила від шаленої думки нас з’єднати, але ні…

Збрехала. Вона ж дала номер чоловіку, який вже сам цей шанс вибиває і позирає на мене. Я не хочу з ним нікуди йти. Абсолютно.

Тоді, що мені робити?

— Добре, я піду з тобою до ресторану, але за кількох умов.

— Яких? – помітно підіймається рівень радості у його голосі.

— Спочатку я маю одужати, а тому точно зустріч буде не завтра, а також… Якщо мені не сподобається час, який ми проведемо разом, то більше не даватиму жодних шансів. Це буде кінець нашого спілкування.

— Добре, Віто… Домовилися. Я буду робити все можливе, аби ти захотіла нашої наступної зустрічі.