Глава 15.1

Я абсолютно не жартую, а реально рахую. Голосно озвучую цифри йому в обличчя:

— Один, два, три…

Дмитро лише слухає. Очима заворожує мене. Але не вийде! Бо я налаштована твердо.

Усе має вирішитися сьогодні. Саме зараз!

— Сім, вісім… — продовжую я говорити та помітно сповільнюю темп рахування. Даю йому більше часу, щоб обрати правильний шлях, адже…

Адже я не хочу торкатися ручки дверей та йти. Бажаю залишитися з ним.

Але…

Але якщо він зробить інший вибір – впевнено піду та навіть не обернуся.

Я, попри все, — маю гордість. Розумію, що буде боляче, проте досить гратися та бігати по колу. Мені від цього зовсім невесело!

Коли я хочу вимовити «дев’ять», то у двері хтось починає дзвонити.

Тисне та тисне на дзвінок.

Невже Вовколинський? Вирішив аж до квартири піднятися?

Чи знак долі, який говорить посилати Дмитра далеко? А біс його знає!

Тим часом людина, яка прийшла, продовжує тиснути на дзвінок, що заповнює всю квартиру цвіріньканням.

Яременко не витримує, він забирає від мене руки та кидається до дверей. Відчиняє їх, навіть не дивлячись, хто там прийшов. І при цьому злісно гаркає, мов злючий пес:

— Що треба?

Та враз його обличчя зі роздратованого стає неймовірно розгубленим. Я відлипаю від стіни і одночасно чую:

 — Нічого, сину. Просто прийшла до тебе в гості. Я тобі писала в середу, що сьогодні зайду.

У коридорі після сказаного з’являється невисока жінка, якій за шістдесят, але, попри чималий вік, – вона має доволі гарний вигляд. Напевно, в молоді роки була дуже вродливою, що й погляду не відвести.

Вона пильно дивиться на свого несміливого сина, а далі повертає до мене блакитні очі, які Дмитро успадкував від неї. Хоча не повністю – ліве ж на половину каре.

Перші секунди ці очі здивовані, але далі… Чомусь у погляді виникає сильне напруження та зляк. Неймовірний. Жінка аж блідне. У мене враження, ніби вона привида бачить та зараз закричить на всю квартиру. Натомість із неї виривається:

— Добрий день.

Я у відповідь вітаюся, а Дмитро після цього каже:

— Мамо, вибач, що накричав на тебе… У нас просто була дуже важлива розмова, і я…

— Важлива розмова, яку ми вже завершили, — підхоплюю я. – Дмитре Валерійовичу, я буду йти. У кращому випадку – до понеділка. Всього вам найкращого.

Він не встигає відчинити рота, як я вже хапаю свою сумочку та вилітаю з квартири під шокований погляд його матері. Не знаю, що її в мені лякає…

Але це вже зовсім неважливо. Дмитро своїми діями показав, що… Навіть долічувати до десяти не треба було. І нехай! Пішов під три чорти!

Я біжу сходами та, тільки коли минаю два чи три поверхи, – викликаю ліфт, який навіть не доводиться чекати. Одразу розсуває двері, я у нього залітаю і…

Плечем спираюся об його прохолодну стінку, бо нема у мене сил стояти. Я взагалі-то хвора! Зараз прямо останні сили витрачаю на це все!

Ліфт зачиняє двері та опускає мене, а поки… Мені зле на душі… Але добре, що я їду звідси саме з такими думками, а не з тим, що він бабій. Тому надалі – я для нього буду неприступною стіною, яку він ніяк не перелізе, аби торкнутися мого серця.

Я стискую губи і…

Відчуваю смак його поцілунку, який ще поки на вустах. Він солодкий. Солодкий, як доспілий аґрус. А до цього тіло додає згадку про його доторки, а особливо шепоче волосся, за яке він тягнув. Це треба забути. Закопати у кутку пам’яті!

Ліфт розсуває двері. Я виходжу з нього та крокую до виходу з будинку. Через прозорі двері бачу чорну автівку, а біля неї Вовколинського. Хмурюся. Краще б таксі замовила, але хай вже так.

На вулиці тим часом вже нема грози, але небо надійно затягнуте хмарами. Ще можливий дощ.

— Привіт, — кажу чоловіку. – Довго чекаєш?

— Привіт, — відповідає та поглядом… Я й забула, наскільки він у нього пронизливий.

– Ні… А навіть якби довелося чекати, не бідкався б.

Я слабко усміхаюся, а він тим часом відчиняє мені дверцята автівки – передні.

— Краще задні – не хочу тебе заразити. Я ж хвора…

Він задумується, а далі кориться мені. Відчиняє задні дверцята. Я підходжу, аби сісти, але щось смикає мою голову – обертаюся та бачу Дмитра, який стоїть за скляними дверима...