Глава 14.3

Я дивлюся йому в очі та важко й гучно дихаю. Його зіниці максимально розширені, що навіть майже невидно барви райдужки.

У нього також нелегко здіймаються та опускаються груди. Руки на моєму тілі застигають на місці.

Хочеться продовжити. Пірнути без думок у солодко-тягучу пристрасть. Жадібно пити її.

Мої руки, що впираються у його тверді груди, хочуть «зламатися», аби це все продовжити…

Продовжити куштувати насолоду.

Як же, виявляється, важко опиратися хтивості, якої сильно бажаєш. Це фактично нереально…

Але я маю продовжити чинити опір! Тим паче, якщо набралася сили й розірвала поцілунок.

Мої руки перестають тремтіти. Я роблю їх твердішими та вкладаю більше опору, аби віддалити від себе чоловіка, який манить. Одночасно він не відповідає…

Розумію, що, можливо, кров із мізків хлинула в інше місце, але хай приходить до тями та каже чітко!

— Дмитре, — кажу йому. – Я не іграшка – хочу мати чіткість. Чіткість, аби знати, що мені очікувати від цього всього. Я не бажаю просто проводити ночі, не знаючи, що далі буде.

Він стискує вуста, що вони аж біліють, погляд стає пронизливішим, а руки скорочуються на моєму тілі.

Чоловік здавлено промовляє:

— Не все так просто… Я не можу тобі пояснити всього… Ми не можемо бути разом, але і відпускати я тебе не бажаю.

Останні п’ять слів — як солодкий ванільний сироп у гірку, дуже гірку каву, яку неможливо було навіть і ковтнути. А з цими п’ятьма цукровими «ложками» це вдається пропустити в себе.

Ось вона, ця кава, вже тече горлом, огортаючи його солодкістю, але водночас у роті гіркий присмак від того, що було сказано перед цим, — що не можемо бути разом.

— Пропонуєш ховатися? Так? – тисну на його груди, бо він хоче скоротити відстань, аби, мабуть, спокусити й продовжити.

— Тільки так щось можливо, — ледь чутно він мовить із нотками хриплості в голосі. – Інакше ніяк.

— Ніяк? – перепитую. – А якщо зайде далі? Також доведеться ховатися? Так? Дмитре, кому із нас дев’ятнадцять років? Тобі чи мені? М?

— Віто, є речі, які я не можу тобі пояснити… Зрозумій це.

— Усе можна пояснити, — уриваю. – Усе! Для цього людині дано язик, який, до твого відома, без кісток! Ним можна все вимовити. Навіть найважкіші та найдивніші слова… Тому… Тому я тебе уважно слухаю. Розповідай.

— Віто, — шипить він та злегка тягне мене за волосся. Останнє приносить не біль, а… задоволення. – Не все так просто. Повір. Якби ти не була донькою…

— Якби я не була донькою свого батька, то ти б не відштовхнув мене? – завершую його думку. – Правильно?

— Так, — дає тверду відповідь. – А так… Тільки ховатися.

— Мені таке не підходить, — впираюся у своє. – Зовсім. А тому, Дмитре, у тебе два варіанти. Перший – ми разом та не ховаємося, а другий – ти більше ніколи не торкнешся мене.

Мої слова сильніше напружують Дмитра. Він починає гучніше дихати через рот, а я добиваю:

— Роби вибір вже та зараз. Або ти погоджуєшся на перше – я залишаюся з тобою, або… Скоро приїде Вовколинський за мною.

— Віто, ти розумієш, що твій батько…

— Та скільки можна! – голосно пирхаю. – Я розумію, що у вас там у минулому був якийсь конфлікт… Але то було там, зараз інший час! Також якщо ти так боїшся – я сама йому все скажу. Він зрозуміє…

— Віто…

— Вирішуй! – уриваю. – Уже! Рахую до десяти – якщо нічого не скажеш, я вийду через ці двері, й дороги назад не буде!