Глава 14.2

Я не знаю, як мені реагувати на ці слова, бо після того, що він сказав, – вони здаються нелогічними!

До біса нелогічними!

Каже, що затятий бабій, який кожну гарну кралю не минає, а тут розповідає, що я не поїду з Вовколинським!

 Він мене плутає!

Чи, може, попередні слова — зухвала брехня? Чи ні? Я не знаю. Не розумію. Просто не можу осягнути!

Ніяк!

— І чому? – питаюся у нього та сама додаю його слова, що сказав декілька хвилин тому. – Бо ти мав відвести мене до батька? Ну, нічого страшного…  Нема суттєвої різниці, яка саме людина доставить мене додому! І до того ж, може, дорогою тобі трапиться якась симпатична дівка… Хто його знає – пощастить розважитися з нею. А я тільки заважатиму своєю присутністю!

Останнє речення із мене виривається голосно – майже кричу. А в очах з’являються сльози, які я з усіх сил намагаюся стримувати. Він продовжує нагадувати камінь. Дивиться на мене. Навіть не кліпає. Пожирає зіницями.

— До зустрічі, — кидаю йому, бо не маю бажання чути відповідь. Розвертаюся, але… Дмитро не дає мені зробити навіть і кроку. Він хапає мене за руку – пролітає мить…

Моя спина торкається твердої та прохолодної стіни, а чоловік на критично близькій відстані від мене.

У ніс залазить п’янкий аромат його тіла, який я жадібно та з ейфорією вдихала тієї ночі. Він яскраво нагадує мені про неї, як і його руки, що зараз стискають мої зап'ястки, притискаючи їх до стіни.

— Якщо я сказав, що ти не поїдеш із Вовколинським, то це значить, що не поїдеш, Віто. Тому йди пити чай, — він говорить натягнутим голосом, дивлячись прямо мені в очі.

— А чого це я тебе маю слухатися? – намагаюся звільнитися, але безрезультатно. У нього так багато сили, що навіть на міліметр не поворухнутися. – Ти ж мені ніхто!

— Бо ти дурне дівчисько, — стискає мої руки, – яке нічого не розуміє та робить все наперекір! Кажу, що він збоченець… А ти до нього летиш, як муха на солодке.

— А тобі хіба не байдуже? – його стискання стають занадто сильними, але поки терплю.

— Не байдуже, бо ти донька мого друга… І з моєї сторони буде нерозумно нічого не робити, а просто спостерігати, як він тобі під спідницю руку пхатиме з дуже поганими намірами.

— А якщо я у нього закохалася? Ти про це не подумав? – кажу з викликом. – До того ж, може, його руки, та й не тільки вони, будуть кращими за твої. Усе у порівнянні стає зрозумілим. Коли все життя їси лише кислі яблука, то думаєш, що вони всі такі, а тут…

Мої слова лише дратують Дмитра, який не тільки зап'ястки здавлює – він усім тілом притискає мене до стіни. Наші обличчя на катастрофічно близькій  відстані одне від одного.

І…

Здається, я розумію, що відбувається…

Він збрехав, що він бабій. Зараз вогонь ревнощів, який палахкотить у його очах, говорить про це. Кричить. А я повірила йому…

Повірила…

Але це не означає, що я повернуся до свого плану.

Я відчуваю злість на нього! Хай йде до чорта!

Я переконана, що зараз у моїх очах горить ця злість. Він має її бачити.

— Пусти, — шиплю чоловіку.

— Лише після того, як чемно пообіцяєш, що ніколи нічого спільного не матимеш з Вовколинським, – здавлено каже, а мене сильніше притискає.

— Дмитре, ти спочатку із собою розберися, — мовлю у відповідь. – Спочатку ти говориш мені, що бабій, – розбиваючи мені серце! – А тут же ось це робиш та просиш! Тобі не здається це дивним? Влаштовувати такі емоційні гойдалки! Я, до твого відома, – не кам’яна!

— Я знаю, — каже фактично мені у вуста.

— Що ти знаєш? – питаю з викликом.

Він мовчить. А я перестаю дихати, очікуючи на його відповідь. Час у цю мить розтягується. Мені здається, що я вже тисячу років чекаю, а не декілька секунд. Чекаю та ніяк нічого не можу почути. Тільки тону в його зіницях.

— Те, що кожному, хто тебе торкнеться, руки повідриваю, — цідить крізь зуби. А я не вірю, що чую це від нього, і…

Його вуста, які це щойно вимовили, болісно врізаються у мої та майже кусають. Язик чоловіка нахабно проникає у мій рот, бере в полон мій, який навіть не опирається…

Як не опираюся я вся перед ним… Бо хоч як би це не було раптово – я розпливаюся у насолоді від поцілунку та його рук, які полишають мої зап'ястки та беруться гуляти моїм тілом. Одна заривається у волосся, розтріпуючи його, а інша…

А його язик все глибше та глибше проникає у мене, забираючи можливість дихати та впорскуючи  бажання, що п’янить мене сильніше за найміцніше спиртне. Затуманює голову так, що я забуваю про свою злість.

Піддаюся тому, чого хочу…

Але…

Але так не має бути!

Ми зараз можемо знову зайнятися сексом, а після цього він знову скаже мені, що…

Ця думка є паливом для наступної дії – я розриваю поцілунок, а руками впираюся у його груди й питаю: