Глава 14.1

Віта

Не хочу говорити клішовані фрази, що він цими словами розбив мене, а тим паче мою надію на щось…

Але скажу.

Він розбив!

Проте зробив це дуже жорстоко. Не просто кинув на підлогу моє серце, що розлетілося на уламки, а ще й пройшовся по них ногами, перетворюючи їх ледь не на пил.

Я почуваюся ще гірше, аніж після розриву з Віталієм. Хоча я тоді також нила, що моє серце розбите. Помилялася. Зараз воно по-справжньому розтрощене.

Дивлюся, як з крану тече вода, а потім підіймаю очі на своє змучене хворобою відображення. Посміхаюся собі.

Можливо, я частково сама винна, але…

Що я могла зробити проти бажання та виру емоцій, які він тоді в мене викликав? А тим паче досі викликає?

М?

Нічого!

Але його погляд і…

Бабій, Віто, він… Класичний бабій… Уміє зачаровувати жінок та дівчат одним лише поглядом своїх незвичних очей та потім використовувати для своїх хтивих цілей.

І що робити далі?

Зараз умитися та поїхати додому. Зачинитися у своїй кімнаті та щонайменше три дні нікого не бачити й подушку сльозами набивати.

Так не можна говорити, але добре, що до мене вчепилася ця застуда. Сльозливість скину на неї, а відстороненість — на небажання заразити інших.

Також тепер я знаю, який він насправді. А тому мій план ніяк на нього не міг подіяти. Лише зі сторони так здавалося…

Насправді ж — це те саме, що намагатися крокодила вколоти шпилькою. Навіть не відчує.

А робота…

Буду далі працювати. Не думаю кидати. Та й рано чи пізно варто було почати власні копійки заробляти, а не батькові постійно тринькати.

Вмиваюся холодною водою, аби якось себе освіжити та збадьорити. Зуби полощу ополіскувачем, який у нього зі смаком хвої. Не дуже ефективно для зубів, але подих робить свіжим.

Виходжу з ванної. Дорогою до кухні готуюся до того, що доведеться знову його побачити.

Але щойно його постать з’являється перед моїми очима, мою увагу притягує телефон, який я вже тримаю в руках.

Мені телефонує Вовколинський. Я дивуюся. Відповідаю та питаю, звідки в нього мій номер:

— Якщо чоловіку подобається дівчина, то він не тільки її номер знайде, а навіть для неї зірку з неба дістане, — відповідає загадково, але не дуже оригінально.

— Тобі Лариса дала мій номер? — питаюся.

— Так, — не приховує правди. — Телефоную, аби запитати, як твоє здоров’я, бо чув, що воно в тебе трішки похитнулося. Навіть упала.

Зморщую лоба… Отже, мої знають, що сталося, а мачуха не тільки мій номер йому дала, а ще й розповіла…

— Зараз краще, але я дуже втомлена, — кажу. — Температури нема — уже добре.

— Це мене радує, Віто. Бо вчорашня новина, що тобі погано, змусила мене добряче похвилюватися. Добре, що поряд був Яременко.

При згадці цього прізвища всередині все стискається. А серце робить декілька болісних ударів.

— Так, — погоджуюся і…

Я на декілька секунд замовкаю. Думаю, а чи варто взагалі, але…

— Можливо, моє прохання буде дуже нахабним, але чи можу я попросити тебе відвезти мене додому? Я просто зараз у Яременка…

— Добре, Віто, — уриває мене, а я чую за спиною кроки й пронизливий погляд. — Скинь мені геолокацію. Я одразу вирушу — сьогодні в мене немає важливих справ. Майже вихідний.

Прошу Вовколинського про це не через те, що хочу викликати в Яременка ревнощі… Просто не хочу його зайвий раз зараз бачити. А те, що даю Дем’яну примарний шанс… Мені якось однаково. Також прохання відвезти додому нічого не означає.

— Дякую, — відповідаю йому.

— Чекаю на твоє повідомлення, — він вимикається.

Я забираю телефон від вуха та одразу переходжу в карти. Дізнаюся своє місцеперебування і скидаю його Вовколинському. Він відписує, що неподалік і буде через п’ятнадцять хвилин.

Пишу у відповідь, що це чудово, і обертаюся до Дмитра, який дивиться так…

Не звертаю на його реакцію уваги. Його слова мені все пояснили.

— Я чай не буду, — говорю йому. — Мене зараз заберуть. Вибач, що навантажила тебе. Буду йти.

— Віто, я мав відвезти тебе додому, — говорить він. — Я ще повинен поговорити з твоїм батьком… А тим паче, що ти попросила про це Вовколинського.

— А що, тільки одного Вовколинського звати Дем’ян? — цікавлюся. — А якщо й так? Яке тобі діло?

— Ти забула, що я говорив про нього? Про те, що він…

— Ходить у клуби для збоченців? — продовжую. — Ну, хай собі ходить… До того ж, то чутки, а їм вірити — таке собі діло. І ще… Це моє життя. Тебе взагалі не має хвилювати, хто мене буде завозити додому. Я ж тебе не питаю, з якими ти там дівками розважаєшся… Тож…