Глава 13.3

Яременко

Я не мав іншого варіанту…

Але…

Тільки ці брехливо-болючі слова, які щойно сказав, зможуть відштовхнути Віту від мене.

Хай дівчина вірить, що я ненаситний бабій, який за кожною спідницею, яка йому подобається, біжить, висолопивши язика. Хай подумки обзиває мене козлом, покидьком та іншими лайливими словами, які  лише існують…

Але хай тільки забуде про мене.

Звісно, я бачу, як їй боляче від сказаного. У мене в самого серце стискається від того, який зараз у неї вираз обличчя. В сірих очах збираються сльози, які вже течуть щоками маленькими ріками.

Слідкую за ними і… Хочеться вибачитися. Швидко сказати, що то все неправда. Обійняти дівчину, заспокоїти та…

Кидатися у вир пристрасті – небезпечно. Хоча так хочеться…

Дивлюся на Віту та розумію, що ця дівчина пробудила у мені те, що я довго не відчував.

Можливо, це пов’язано з тим, що…

А якщо піддатися тій пристрасті та ховатися?

Важко буде довести, що ми коханці. Її посада все прикриває, та ми будемо мати все, що бажаємо. Дмитре, ти зовсім ідіот? Ти у своєму розумі? Ховатися?

Ні…

Це те саме, що спати на старій ракеті, яка кожної миті може здетонувати. Хтось може випадково дізнатися чи, навіть простіше, – Віта проговориться. Чи буде проти все приховувати.

А справжню причину приховування я не хочу говорити. Не знаю, як вона до цього поставиться. Тим паче з її вибуховим характером, який їй точно від Олександра передався.

Він тоді…

Хоч зараз і немічний став, але сил вистачить, аби мене придушити. У цьому я переконаний.

Тому навіть не смій, Дмитре, ламатися перед нею. Хоч би як тобі зараз цього хотілося.

— Це правда, — брешу я. – Тому, Віто, не будуй повітряних замків. Я не хотів тобі це так прямо говорити, бо думав, що ти розумніша. Утім… Це правда. Я бабій, який ходить по клубах і чіпляє на свій гак кожну легкодоступну дівицю, аби на повій гроші не витрачати. І якщо навіть якщо скажеш батьку… Він засмутиться, що його донька саме така – всім дає своє тіло.

Затихаю, а всередині… Мене розриває власна брехня. Вона прямо шматує тупим ножем, знімає шкіру, б’є… А при цьому ще кричить на мене, аби я…

Ні!

— Тому, Віто, — продовжую говорити, — йди та приводь себе до ладу, а після цього поснідаєш, і далі я тебе завезу додому. Мені також треба з твоїм батьком побачитися та поговорити.

Віта підтискає нижню губку, стирає сльози, схиляючи голову. Бачу, як вона вся трясеться на тому стільчику. І від хвороби, і від сказаного мною...

Проте тільки так я мав вчинити. Максимально відштовхнути від себе та навіки. Аби надалі я в її очах бачив лише ненависть. Сильну ненависть. Таку, аби вона окутувала моє горло та здавлювала його, як голодний удав, а потім…

— Добре, що хоч секс був із контрацепцією, — підіймає вона голову. – Бо якось потім лікуватися від різної зарази несильно хочеться. Але ти, Дмитре, на всяк випадок перевірся, бо різне ж буває. Кажуть, що сифіліс роками може ховатися в організмі безсимптомно.

— Перевірявся – здоровий.

— Ну, це добре, — встає вона зі стільчика. Її хитає. – Я до ванної. Їсти не хочу, але буду вдячна за чорний чай з лимоном.

— Добре.

Віта виходить із кухні. Тільки її постать зникає – чую грім. Обертаюся. Погана погода продовжується, але хоч…

Мій, мабуть, план подіяв.

Я показав їй те обличчя, яке вона мала побачити. І вона побачила…

Переконаний, що буде сльози проливати. Але так буде краще для всіх, а насамперед для неї.

Роблю їй чай. Чорний із м’ятою, бо іншого у мене нема. Також додаю лимон. Сиджу та чекаю. Чую, як вона виходить із ванної. Отже, декілька хвилин, і дівчина буде тут. Треба знову начепити на себе сувору маску. Стерти це розбите обличчя.

Віта з’являється у дверях, але звук телефона, що лежить у її сумочці, яка висить на коридорі, змушує її зникнути, а далі я чую:

 — Алло.

Розповзається тиша, яку розриває наступне:

— Не очікувала від тебе дзвінка, Дем’яне… Звідки ти маєш мій номер?

Я смикаюся. Всередині серце перестає битися… А щоб його! Вовколинський! Він же не мав її турбувати!